Невдалий саміт у Тунісі

Минулими вихідними в Тунісі відбувся 16-й саміт Ліги арабських держав (ЛАД), який ще раз продемонстрував неспроможність арабів навести порядок самотужки у своїй «арабській хаті». Навіть у такий критичний для арабських народів час лише 13 арабських глав держав із 22-х спромоглися взяти участь у саміті.

Саміт ЛАД у Тунісі мав відбутися ще в кінці березня, однак його відмінили в останній момент через те, що арабським лідерам не вдалося дійти згоди стосовно змісту проектів основних документів, які передбачалось ухвалити на цьому саміті. Безпрецедентна за 59-річну історію існування цієї організації, ні з ким із арабських лідерів не погоджена заява президента Тунісу Зейна Аль-Абідіна Бен Алі про перенесення саміту в останній момент перед його проведенням, викликала шок у арабських країнах. Офіційно це неординарне рішення туніського президента пояснювалось тим, що деякі члени ЛАД не погодились з проектом документа про реформування арабських країн, у якому містився заклик «відмовитись від екстремізму, фанатизму, насилля та тероризму».

У цілому ж при підготовці проведення цього саміту на рівні міністрів закордонних справ арабські країни поділилися на два табори — на тих, які намагалися узгодити свої позиції з американською, та тих, які закликали протистояти Вашингтону та Тель-Авіву в їхній політиці на Близькому Сході. Представники «проамериканського» табору закликали засудити самогубні акції й припинити збройні дії на палестинських територіях, висловлювали готовність до співпраці зі США щодо реформування Близького Сходу. Опоненти ж цього табору закликали до практичного виконання рішень Бейрутського саміту 2002 року, до підтримки палестинської інтифади, забезпечення права палестинців на повернення згідно із резолюцією ООН 194, виведення «окупаційних військ» iз Іраку. Представники цього напрямку заявляли, що американський проект «Великого Близького Сходу» є втручанням у внутрішні справи арабських країн. Переважна більшість арабських країн утримується від чітких коментарів щодо цього проекту. Лише Саудівська Аравія, Сирія, Ліван і Єгипет виступають за альтернативний арабський проект.

Вбивство 22 березня ізраїльтянами лідера радикальної палестинської організації ХАМАС викликало хвилю обурення серед «арабської вулиці» та осуд у більшості країн світу, що значно послабило позиції «поміркованих» арабських режимів. Проведення арабського саміту за цих умов мало б небажані політичні наслідки як для Ізраїлю, так і для США, які саме в цей час опинилися в скрутному становищі в Іраку через посилення активності іракського руху опору. Значна частина арабських аналітиків схиляється до того, що перенесення саміту стало результатом тиску з боку Вашингтона.

На саміті в Тунісі не було прийнято жодних рішень, які могли би бути реалізовані на практиці, та мали б якийсь вплив на зміну ситуації в Іраку та Палестині. Традиційно арабські лідери обмежились деклараціями, що повторюються з року в рік майже без змін. У підсумковій заяві Туніського саміту арабські лідери практично повторили положення заяв попередніх самітів. Зокрема, вони знову заявили про свою відданість арабській ініціативі мирного врегулювання арабсько-ізраїльского конфлікту, яку було ухвалено на Бейрутському саміті, а також закликали президента США реалізувати свої зобов’язання щодо створення незалежної палестинської держави поряд з ізраїльською. У заяві засуджується «ізраїльський геноцид» проти палестинського народу, міститься вимога зняти блокаду з палестинських територій і Ясіра Арафата, припинити будівництво «роз’єднувальної стіни» навколо Західного берега та Єрусалима. Арабські лідери вкотре поновили свою вимогу вивести ізраїльські війська з окупованих сирійських Голанських висот. Новим елементом щодо підтримки Сирії була «незгода» арабських лідерів з останніми американськими санкціями проти Дамаска.

Стосовно іракської проблеми учасники саміту наголосили, що ООН має відігравати активнішу роль у Іраку в процесі передачі влади законно обраному іракському уряду та сприяти створенню й зміцненню іракських державних інституцій. Арабські лідери закликали ООН також сприяти якнайшвидшому виведенню «окупаційних військ» із Іраку. Крім заключної заяви, на саміті була ухвалена низка інших документів, зокрема, «Поступ розвитку, модернізації та реформування арабського світу», «Зобов’язання, злагода та солідарність», «Туніська декларація». У згаданих документах передбачається проведення структурної перебудови Ліги арабських держав, говориться про намір арабських країн здійснити внутрішні політичні, економічні та соціальні реформи.

Неординарним був підтриманий Сирією виступ президента Лівану Еміля Лахуда, який зазначив, що об’єднаний арабський табір має протистояти Ізраїлю та США. На думку ліванського президента, сьогодні Ізраїль керує Сполученими Штатами, а не навпаки, що створює загрозу не лише для Близького Сходу, а й для самих США. За словами Е.Лахуда, арабська мирна ініціатива заблокована штучно створеною антитерористичною кампанією та планами «реконструкції» Близького Сходу з метою відвести увагу світового співтовариства від того, що діється на палестинських територіях.

Не обійшлось на саміті й без курйозів. Так, лівійський лідер Муамар Каддафі демонстративно залишив зал засідань після того, як переконався, що його ідея створення єдиної держави для ізраїльтян і палестинців — «Ісратину» — не буде підтримана на саміті. М. Каддафі вже давно погрожував виходом із ЛАД. Схоже, що цього разу він прийняв остаточне рішення.

Арабський саміт також не сприйняв пропозиції президента Єгипту Хосні Мубарака щодо вироблення спільної позиції та проведення постійного діалогу в рамках ЛАД стосовно реформування арабського світу. Президенти Сирії та Тунісу назвали ці пропозиції неясними й нечіткими. Кількагодинні спроби міністрів закордонних справ «прояснити» ці пропозиції успіху не мали. Розгніваний єгипетський президент демонстративно залишив саміт і не взяв участі в його заключному засіданні. Взагалі на заключному засіданні ЛАД були присутніми лише сім арабських лідерів із тринадцяти. Наступний арабський саміт має відбутися в березні 2005 року в Алжирі.

Американська адміністрація має намір представити свій план реформування близькосхідного регіону на зустрічі «великої вісімки» в США (Сі Айленд, Джорджія) 8 — 10 червня. На цю зустріч запрошено Єгипет, Саудівську Аравію, Йорданію, Ємен, Бахрейн, Туніс, Марокко та Алжир. Однак президенти Єгипту й Тунісу вже відмовилися від цього запрошення, оскільки арабський саміт у Тунісі не надав повноважень запрошеним країнам виступати від імені усієї арабської спільноти. До проведення зустрічі в Сі Айленді залишилось два тижні, Єгипет з Тунісом ще можуть змінити свою позицію. Уряд Туреччини, який останнім часом надзвичайно активізував свої зв’язки з арабськими країнами та відповідно загальмував відносини з Ізраїлем, висловив своє глибоке розчарування результатами арабського саміту в Тунісі, заявивши, що «арабські лідери знову довели, наскільки вони далекі від прагнень і сподівань своїх народів». Анкара висловила обурення відмовою дозволити турецькій делегації бути присутній на саміті в Тунісі. Ще минулого року Туреччина звернулась з офіційним проханням до керівництва ЛАД надати їй статус спостерігача в цій організації, однак, певно, це прохання арабами було проігноровано. Схоже, що сьогодні Туреччина займає більш проарабські позиції, ніж самі араби.

Як відомо, іракська агресія 1990 року проти Кувейту призвела до глибокого розколу серед арабських країн. Воєнні операції США та їхніх союзників протягом останнього року в Іраку ще більше посилили цей процес. Неспроможність арабських режимів сприяти мирному розв’язанню іракської кризи посилила напруження між «арабською вулицею» та правлячими елітами, що загрожує внутрішніми заворушеннями й виступами опозиції в деяких арабських країнах, особливо в тих, які проводять проамериканський курс.

Останній арабський саміт в Тунісі засвідчив, що сьогодні арабський світ переживає глибоку системну кризу, яка проявляється в зростанні взаємної недовіри й навіть ворожнечі серед арабських країн, посиленні внутрішнього соціально-політичного напруження в кожній із них, поглибленні економічних негараздів, посиленні залежності від західних країн, загостренні хронічних релігійних і етнічних конфліктів. Загальною проблемою для переважної більшості арабських країн є практична відсутність демократичного шляху передачі влади, що створює основу для посилення опозиції правлячим елітам і боротьби за владу шляхом заколотів і переворотів. Навіть у найбільш розвиненій країні арабського світу — Єгипті — надзвичайний стан існує з 1981 року, і його нещодавно продовжено парламентом цієї країни до 2006 року.

Саміт у Тунісі зайвий раз рельєфно висвітлив низку хронічних проблем арабської спільноти, а саме — брак єдності, нездатність дійти згоди навіть стосовно найактуальнiших питань, відсутність бачення чіткої перспективи подальшого розвитку арабського світу.