Невмируща любов до проблем

Здавалося, що все більш-менш владналося — напередодні святкування Нового року та відразу після нього Україна рішуче взялася за нормалізацію своїх відносин з Радою Європи. Тобто, однією з небагатьох європейських організацій, куди її було прийнято. Конституційний суд у пожежному порядку постановив, що смертна кара є неконституційною, парламент ухвалив закон про політичні партії — тобто, за лічені тижні робилося все те, на що Рада Європи відвела Києву роки. «Ми тепер на коні», — сказав мені один з депутатів Верховної Ради напередодні засідання комітету Парламентської Асамблеї РЄ з законодавства та прав людини. Засідання завершилося тим, що «українське питання», тобто, питання про призупинення повноважень української делегації вирішили не розглядати. Україну, навпаки, було вирішено всіляко привітати. Було також висловлено сподівання, що дуже скоро Україна покладе на стіл Ради Європи ратифікований її парламентом протокол №6 Європейської конвенції з прав людини і тим самим раз і назавжди зніме ці питання, а безкінечний серіал «Україна — Рада Європи» переросте нарешті в нормальну роботу делегацій.

Біда, однак, у тому, що минулого тижня український парламент враз перестав існувати. І якщо ще досі не було чітко висловленої офіційної реакції на цю новину, то це не означає, що вона усім подобається — і в першу чергу, Парламентській Асамблеї РЄ. Очевидно, що на черговій сесії, яка розпочалася вчора, без «українського питання» не обійдеться. І що там буде сказано, враховуючи надзвичайну чутливість північних країн до проявів порушень і прав людини, і парламентської демократії — залишається лише гадати. Ясно лише те, що заяви та припущення щодо можливості розпуску парламенту очків Україні в міжнародних іграх не додасть.

Можна, звичайно, згадувати, що Раду Європи поки що не було помічено в серйозних міжнародних звершеннях. Можна пригадати, що ні Рада Європи, ні інші структури не спромоглися нічого вдіяти ні на Балканах, ні на Кавказі, що Росія з легкістю відмахнулася від її, Ради Європи, занепокоєнь та застережень щодо Чечні. Список можна продовжити.

Але беззаперечним фактом залишається те, що Україна розраховувала на Раду Європи як на своєрідний трамплін для свого важкуватого, але поступового наближення до Європи. Фактом залишається те, що іншого трампліна, як і іншої можливості домогтися врахування своєї думки, в України просто немає. І фактом залишається те, що Україна — не Росія. І безкінечні спроби використання її керівництвом російського політичного «секонд хенду», за всіх інших обставин, не сприяють і її оцінці тією ж Західною Європою як нормальної самостійної держави. Тим більше, що Росія, здається, не декларує за всякої нагоди свого бажання інтегруватися до Європейського Союзу.

Все ж таки дуже б не хотілося, щоб Україна сприймалася в світі як щось проміжне між Росією та Білоруссю. Так само, як не хотілося б, щоб внаслідок цього Рада Європи подавала сигнали, з яких би потім робилися певні висновки іншими гравцями, з якими б потім мужньо боролася українська дипломатія.

Париж