Невипадкова поразка
Європа зазнала поразки. Саме так, очевидно, слід розцінювати результати першого туру виборів керівника Міжнародного валютного фонду.
Спільний західноєвропейський кандидат на цей пост Кайо Кох-Везер не просто не пройшов — і навіть не просто відкликав свою кандидатуру. «Я пережив величезне приниження», — зізнався Кох-Везер. Яке саме, він не уточнював, та й навряд чи це потрібно. Цим просто все сказано.
Річ навіть не в тому, що за інших кандидатів проголосувало ще менше, в тому числі й за американця — в.о. директора МВФ Стенлі Фішера.
Річ у тім, що єдиний західноєвропейський кандидат був занадто вже слабким політично. Його кандидатура була практично невідомою для більшості, якщо не для всіх — а в таких випадках «сіра конячка» має дуже мало шансів пройти, бо маються на увазі величезні обсяги грошей, якими оперує МВФ, а також величезна відповідальність і здатність вистояти перед тією нищівною критикою, якій МВФ піддали американські конгресмени.
Наступна запропонована знову Німеччиною кандидатура — представник опозиційного зараз Християнсько-демократичного союзу Хорста Кьоллер — вже навіть серед країн-членів Європейського союзу не викликає якоїсь єдності. Якщо в перший раз Франція до останнього моменту не казала ні «так», ні «ні», то тепер відразу кілька країн майже офіційно заявляють, що нова кандидатура могла б бути й «сильнішою» — хоча на цей раз Сполучені Штати начебто й не мають нічого проти.
Зрозумілою є причина, з якої не висувається кандидатура дійсно сильна — нинішнього голови Європейського центрального банку Віма Дюiзенберга. Бо його просто не буде ким замінити — та ще в момент, коли євро замість обіцяного зростання все ще залишається меншим за долар.
Зрозуміло, що все це може виглядати смішним лише з боку. Для самих членів Євросоюзу — дні не найкращі. Бо поки що ЄС ніяк не може довести світові те, що він дійсно є чимось більшим за торговельно- економічний союз, що він здатен приймати ухвали, особливо в часи змін. А що МВФ змушений буде змінювати геть всі сторони своєї діяльності — сумнівів не виникає. Цього вимагає найбільший акцiонер МВФ — Сполучені Штати, і це не той випадок, коли можна не звертати увагу. Не виключено, що МВФ і справді даватиме найбіднішим країнам лише гранти, тоді як справжніми грошима розпоряджатиметься Світовий банк. З погляду здорового глузду — а чому б і ні?
Але Європа не просто програла чергову глобальну битву. Тепер стає очевидним, що остаточне слово все одно ще довго залишатиметься за Вашингтоном — і у військово-стратегічних іграх, як у ситуації навколо Косово, та й у великих міжнародних фінансах. Поразка, безперечно, принизлива. Але дуже показова: крім бажання повернутися на велику світову сцену, треба мати щось іще. Те, чого так не вистачає Західній Європі, більша частина якої після війни фактично була протекторатом Вашингтона. І це те, що обов’язково має бути враховане й тими, хто вже рахує дні до свого вступу в ЄС, і тими, кому це поки що не загрожує — наприклад, Україні. При цьому зовсім не обов’язково взагалі впадати в подібну залежність.
