Німеччина завдає збитків Європі
Помилкові уявлення відіграють істотну роль при формуванні історії, і криза євро є типовим прикладом цього явища. Творцям євро у момент його появи на світ було ясно, що євро — явно дефектна модель. Проте вони виходили з того, що його недоліки в міру їх прояву можна буде виправити. Найбільший його недолік полягає у відсутності загальної фіскальної політики, і це також добре відомо. Ще один структурний недолік полягає в тому, що увага приділялася лише небезпеці виникнення інфляції, тоді як можливість дефляції ігнорувалася.
Проте найбільший концептуальний недолік євро полягає в наступному: він не пристосований до помилок. Його творці виходили з того, що всі члени Євросоюзу дотримуватимуться маастрихтських критеріїв, згідно з якими дефіцит бюджету не має бути вище за три відсотки, а державна заборгованість в цілому не повинна перевищувати 60% від внутрішнього валового продукту. При цьому не було розроблено відповідного механізму, для реалізації цих критеріїв. І ось тепер, коли багато країн перебувають на дуже великій відстані від маастрихтських критеріїв, не існує ні механізму пристосування, ні механізму виходу. Тепер від цих країн очікують, що вони повернуться до маастрихтських критеріїв і зроблять це навіть в тому разі, якщо це введе в дію дефляційну спіраль. Все це явно суперечить урокам Великої депресії 30-х років, і ця ситуація з великою часткою імовірності здатна довести Європу до фази затяжної стагнації, якщо не до чогось гіршого. Це, у свою чергу, призведе до незадоволення і заворушень. Важко уявити, в якій формі виражатиметься це обурення і розчарування. При найгіршому розкладі ці політичні тренди можуть піддати небезпеці демократію, паралізувати Європейський Союз або навіть взагалі призвести до його розвалу.
Якщо це станеться, то велику частку відповідальності за те, що сталося нестиме Німеччина, оскільки як найсильніша і кредитоспроможна держава вона і визначає основні тенденції розвитку. Німеччина наполягає на проведенні поліциклічної політики, і тим самим піддає Євросоюз небезпеці. Я усвідомлюю те, що це серйозне звинувачення, але я боюся, що воно виправдане.
Звичайно, не можна звинуватити Німеччину в тому, що вона хоче мати сильну валюту і збалансований бюджет. Проте їй можна закинути те, що вона накидає свої переваги іншим країнам з іншими потребами. Вона вчиняє при цьому як Прокруст, який змушував інших людей лягати на його ліжко й або витягував їх, або обрізував їм ноги для того, щоб вони відповідали розміру. Те прокрустове ложе, яке на даний час накидається в єврозоні, називається дефляція.
На жаль, Німеччина не усвідомлює, що вона таким чином робить. Все, що вона хоче, — це зберегти свою конкурентоспроможність і перестати бути скарбником для решти Європи. Проте, будучи найсильнішою державою з найвищим рівнем кредитоспроможності, Німеччина все і визначає. Внаслідок цього, вона визначає фінансову політику, а також макроекономічну політику в єврозоні. Якщо всі держави-члени Євросоюзу спробують поводитися так само, як Німеччина, вони неминуче спрямують євро в дефляційну спіраль. Такі наслідки політики, що здійснюється Німеччиною, і оскільки вирішальне слово належить Німеччині, то це і є накинута єврозоні політика.
Найкраще можна було б продемонструвати німецьку помилку за допомогою одного розумового експерименту. Що станеться, якщо Німеччина вийде з Єврозони? Тоді знов уведена німецька марка здолає звуковий бар’єр, а євро звалиться в бездонну прірву. Насправді це допомогло б процесу адаптації інших країн, проте Німеччина відчула б, наскільки болісно мати переоцінену національну валюту. Її торговельний баланс змінився б в негативний бік, і великого поширення набуло б безробіття. Німецькі банки змушені були б зазнати збитків при обміні валют, і їм були б потрібні значні фінансові вливання з боку держави. Але уряд вважав би для себе найбільш прийнятним в політичному плані порятунок німецьких банків, а не Греції чи Іспанії. Були б і інші компенсації: німецькі пенсіонери, після виходу на пенсію, виїжджали б до Іспанії і жили б там, як королі — і це допомогло б оздоровленню іспанського ринку нерухомості.
Я хотів би наголосити, що це абсолютно гіпотетичний сценарій. Мета цього розумового експерименту полягає в тому, щоб переконати Німеччину в необхідності змінити свою поведінку, але при цьому не перекреслювати той реальний досвід, який приховується за політикою, що проводиться нині.
Якою була б правильна політика для Німеччини? Не можна чекати, що вона необмежено гарантуватиме дефіцити інших країн. Для цього неминуче прийняття жорсткішої фіскальної політики. Проте потрібно знайти той шлях, який би дозволив країнам , що перебувають в кризі, впоратися зі своїми складнощами за рахунок зростання. Постраждалі країни мають узяти на себе велику частину тягаря під час проведення структурних реформ, проте їм потрібна допомога ззовні для того, щоб вони були спроможні стимулювати свою економіку. За рахунок зниження дефіциту свого бюджету і протидії вимогам про збільшення заробітної плати, які вирівнюють втрату купівельної спроможності євро, Німеччина, насправді, робить складнішим відновлення конкурентоспроможності інших країн.
Що ж має робити Німеччина? Вона повинна визнати три керівні принципи.
По-перше, нинішня криза є найімовірніше банківською, а не фіскальною кризою. У континентально-європейській банківській системі після обвалу 2008 року так і не був відновлений порядок. Ясно, що в банків дуже великі борги і вони потребують рекапіталізації. У цьому має полягати перше завдання створеного нещодавно Європейського стабілізаційного фонду, і він багато що має зробити для того, щоб розв’язати існуючі проблеми. Може, наприклад, виявитися так, що в Іспанії взагалі немає жодної фіскальної кризи. Роль Німеччини можна також побачити в абсолютно іншому світлі, якщо вона в процесі рекапіталізації своїх земельних банків стане більш активним користувачем, ніж вкладником.
По-друге, посилювання фіскальної політики має бути урівноважене ослабленням монетарної політики. Особливо важливо, щоб Європейський центральний банк (ЄЦБ) почав купувати іспанські державні облігації. Це дозволило б Іспанії менш болісним способом реалізувати цілі, пов’язані зі скороченням бюджетного дефіциту, проте це не може статися без зміни намірів Німеччині.
І, по-третє, настав час для того, щоб ті ресурси, які досі використовувалися неефективно, спрямувати на інвестиції у сфері освіти й інфраструктури. Так, наприклад, Європі потрібна досконаліша система газопроводів, а зв’язок між Іспанією і Францією є в цьому плані вузьким місцем. Європейський інвестиційний банк має знайти додаткові варіанти для інвестування, і це може бути, наприклад, розширення широкосмугового покриття або розвиток розумно побудованої електромережі.
Нині не можна бути конкретнішим, проте є підстави для оптимізму. Коли проясниться платоспроможність банків і вони будуть належним чином рекапіталізовані, стане можливою розробка стратегії зростання для Європи. А коли європейська економіка відновить рівновагу, настане час виправити структурні недоліки євро.
