Нові знаки Брюсселя

Україна не стане членом Європейського Союзу. Цю заяву вчора поширили українські мас- медіа, посилаючись на інтерв’ю віце-президента Європейської комісії Гюнтера Ферхойгена німецькому виданню «Ді Вельт». Наскільки серйозно варто сприймати сказане брюссельським функціонером, який, з одного боку, не уповноважений робити подібні заяви (до його компетенції нині належать питання підприємництва й промисловості), а, з іншого, він відображає ті настрої, які можуть нині панувати в коридорах Єврокомісії?

Гюнтер Ферхойген — не перший і, вочевидь, не останній представник ЄС, який зачиняє перед Україною двері «євроінтеграції». Кілька років тому екс-президент Єврокомісії Романо Проді зробив не менш скандальну заяву, наголосивши, що відчуття себе європейцем ще не є достатньою підставою за для того, аби претендувати на членство в ЄС: мовляв, Нова Зеландія також може відчувати себе європейською за духом суспільного життя чи політичної культури, однак це ще нічого не означає. «Прославився» своїми пасажами раніше й Гюнтер Ферхойген, який донедавна обіймав в Єврокомісії посаду комісара з питань розширення. Тоді його заява була сприйнята ледве не як вердикт в останній інстанції: Україна залишиться вічним сусідом ЄС. Сталося це, зокрема, восени 2002 року, коли під час полеміки з екс-президентом України Леонідом Кучмою в австрійському Зальцбурзі пан Ферхойен підкреслив: «Члени ЄС не готові до приєднання Туреччини, ще менше вони готові розглядати перспективи членства такої держави як Україна». Чимало експертів чотири роки тому вирішили, що критична заява європейського комісара була спричинена не стільки глибоким вивченням «українського питання» в контексті наступних хвиль розширення Євросоюзу, скільки постаттю політика, з яким він тоді вів дискусію... До колишнього українського керівництва після низки внутрішньополітичних скандалів на міжнародній арені ставилися з підкресленою обережністю. Власне, багато аналітиків пояснювали тодішній візит Леоніда Кучми до Зальцбурга не стільки зовнішньополітичною доцільністю, скільки політичними негараздами в середині країни: у Києві саме в ті дні відбувалися акції опозиції. Тому й здавалося, що євроінтеграція України набуде реальніших обрисів зі зміною політичних еліт у державі.

Часи змінилися... Помаранчева революція виявилася абсолютно неочікуваною для Брюсселя, не менш неочікуваними стали й заяви нового керівництва України про євроінтеграцію. Хоч у ЄС і звикли чути про українську євроінтеграцію, однак Брюссель не очікував, що рано чи пізно доведеться давати чітку відповідь на «єврокроки» Києва. Із шоком у більшості столиць ЄС зустріли і заяви «помаранчевих» політиків про подання заявки на членство. Якби Україна демонструвала послідовність і рішучість на євроінтеграційному напрямку, то Брюсселю справді нічого б не лишалося, як говорити відверто про свою неготовність до розширення. Поки що ж у ЄС є достатньо підстав заявляти про те, що саме Україна повинна спочатку виконати великий масив домашньої роботи, перш ніж претендувати на місце під «єесівським сонцем».

Заява Гюнтера Ферхойгена є своєрідним нагадуванням того, що питання членства України в ЄС поки що залишається відкритим (а для певної частини брюссельських функціонерів — цілком вирішеним у негативному для Києва смислі). Україна просто може бути позбавлена можливості скористатися установчим принципом Європейського Союзу про політику відкритих дверей. У згаданому інтерв’ю Ферхойген провів чiтку лінію майбутніх хвиль розширення. На його думку, протягом наступних років Європейський Союз розширюватиметься і за 20 років до нього поступово ввійдуть усі європейські держави. Утім, на думку чиновника, це не стосуватиметься країн-спадкоємниць Радянського Союзу — Росії, Грузії, Молдови, Білорусі, України та республік Кавказу, повідомляє Німецька хвиля.

Висловлення Ферхойгена, звісно, не є показником настроїв у ЄС. Польські чи литовські дипломати, приміром, притримуються протилежних поглядів щодо європейських перспектив України, однак і вони не є показовими. Покладатися на «адвокатів» у ЄС Україна може, однак насамперед вона повинна розраховувати на власні сили. Польща й Литва будуть завжди готові допомогти Києву, якщо для того буде достатньо підстав. Минулого тижня, наприклад, міністр закордонних справ Польщі Стафан Міллер, виступаючи перед депутатами Сейму, закликав країни ЄС до більш тісної співпраці для вироблення спільної зовнішньої політики ЄС. Він зазначив, що Польща незмінно виступає за розширення ЄС на схід й у подальшому підтримуватиме вступ України до ЄС.

Україна справді зараз має небагато аргументів для короткострокової реалізації європейських прагнень. Саме тому заява Гюнтера Ферхойгена мала б насторожити українських політиків. Хоча б тому, аби його думки не стали домінуючими в ЄС. Адже Україна мимоволі може сама зачинити перед собою двері до ЄС.