Новий Дональд Рамсфелд Європи
Вибори до Державної думи Росії у грудні цього року майже напевно зміцнять владу політичних сил, лояльних до Володимира Путіна. Цей результат, швидше за все, підтвердить появу Росії як найбільш спірного питання у Європейському Союзі відтоді, як Дональд Рамсфелд розколов континент на «стару» та «нову» Європу. У 90-х роках членам ЄС було легко домовитися про загальний підхід до Росії. Вони об’єдналися навколо стратегії демократизації і вестернізації слабкої Росії, що заборгувала євроструктурам значні кошти.
Ця політика тепер дуже застаріла. Ціни, що злетіли на нафту й газ, зробили Росію могутнішою, менш схильною до співробітництва та менш зацікавленою в тому, щоб приєднатися до Заходу. Тепер європейці не можуть навіть домовитися про природу російського режиму, не говорячи вже про те, яку проводити політику щодо нього.
Частина непорозумiнь лежить у вмілій політичній позиції Путіна. З одного боку, йому треба максимально збільшити свій контроль над економікою та суспільством для того, щоб підняти заробітну плату та пенсії й утримати своїх противників у покорі, при цьому підгодовуючи довгий хвіст заступництва, яке підтримує його у влади. З іншого боку, еліта Москви, яка боїться, що її активи можуть бути конфісковані майбутнім урядом, хоче уникнути міжнародного статусу вигнанця щоб, за необхідності, пережити роки своєї стагнації на безпечному Заході.
Міцно пов’язана група політичних консультантів допомогла Путіну вирішити його головоломку. Замість установлення диктатури вони допомогли Путіну використати зовнішні атрибути ліберальної демократії для зміцнення влади. Засновуючи фальшиві опозиційні політичні партії, які перебувають під каблуком Кремля, створюючи фальшиві групи тиску і організації, як «Наші», і перетворюючи владу закону на інструмент політичної влади, Путін організував свій контроль більш ефективно й тонко, ніж багато інших диктаторських режимів. Можливість того, що він може висунути свою кандидатуру на пост прем’єр-міністра, щоб продовжити своє правління, коли закінчиться його президентський мандат, є логічним продовженням такого підходу.
Хоч ЄС не зміг змінити Росію за часів ери Путіна, Росія мала великий вплив на ЄС. З питань енергетики вона відбирає окремі держави — члени ЄС і підписує довгострокові угоди, які підривають основні принципи загальної стратегії ЄС. Вирішення питання про статус Косово Росія блокує в Організації Об’єднаних Націй. На Кавказі й у Середній Азії Кремль ефективно не допускає ЄС в регіони, в яких він зацікавлений у проведенні політичних реформ, розв’язанні конфліктів і розвитку партнерських відносин у сфері енергетики.
В Україні та Молдові Кремль наполегливо намагався — з невеликим успіхом — притупити привабливість Європи. В очах деяких сусідніх країн Росія заявляє про себе як про ідеологічну альтернативу ЄС, яка пропонує інший підхід до суверенітету, влади та світового порядку. Оскільки європейський проект заснований на владі закону, Росія вважає, що коли зміниться політична рівновага сил, закони також необхідно змінити так, щоб вони відображали її.
Більше того, Росія намагається побудувати відносини «асиметричної взаємозалежності» з ЄС. У той час, як керівники ЄС вважають, що мир і стабільність будуються через взаємозалежність, керівники Росії наполегливо прагнуть створити ситуацію, в якій ЄС потребує Росії більше, ніж Росія потребує ЄС, особливо в секторі енергетики.
Хоч ВВП Росії не більше за ВВП Бельгії та Нідерландів разом узятих, а її витрати на оборону становлять усього лише частину витрат ЄС, Кремлю послідовно вдалося взяти гору над Союзом. Головна проблема полягає в тому, що європейці розтринькали своє наймогутніше джерело сили — єдність.
Держави-члени діляться на тих, хто вважає Росію потенційним партнером, якого можна залучити до орбіти ЄС за допомогою процесу «інтеграції, що крадеться», і тих, хто розглядає Росію як загрозу, чий експансіонізм і презирство до демократії повинні бути знижені до колишнього рівня за допомогою політики «м’якого стримування». Останні декілька років показують, що не спрацьовує жоден із цих підходів.
Перший підхід ризикує надати Росії вільний доступ до всіх переваг від співробітництва з ЄС, не наполягаючи на тому, щоб Росія дотримувалася незмінних правил. Однак відкрита ворожість щодо Росії призведе до того, що ЄС буде важко отримати підтримку Росії у вирішенні безлічі загальних проблем — від забруднення навколишнього середовища та незаконної міграції до нарощування ядерної зброї й остаточного статусу Косова.
ЄС терміново необхідний новий підхід. Замість того, щоб намагатися демократизувати або стримати Росію, Союз повинен сконцентруватися на більш обмеженій меті — перетворити Росію в надійного партнера, який пов’язаний владою закону. Загальний підхід надасть ЄС багато важелів влади для того, щоб гарантувати, повагу Росії до договорів та взаємних угод.
На дипломатичному рівні європейці можуть загрожувати Росії позбавленням престижу, який вона отримує від участі в самітах великої вісімки і ЄС—Росія. Вони також повинні прагнути зміцнити демократію та владу закону в сусідніх країнах через зміцнення відносин з такими країнами, як Грузія й Україна.
Необхідно застосувати й економічні важелі. Європейці повинні піддати російські інвестиції на ринках ЄС більш ретельній перевірці і використати закон про конкуренцію для того, щоб почати розслідування випадків монополістичної практики і відмивання грошей для існуючих інвестицій. У той же час члени ЄС можуть націлитися на інтереси окремих осіб у кремлівській еліті, ретельно перевіряючи їхні покупки західних активів і навіть відмовляючи у в’їзді до ЄС порушникам прав людини.
Доти, доки ЄС продовжуватиме вагатися між інтеграцією та забороною, він так і здаватиметься Кремлю слабким і безцільним. А це, у свою чергу, просто призведе до того, що Росія стане ще більш напористою.
Марк ЛЕОНАРД — керуючий директор Європейської ради міжнародних відносин (ECFR). Ніку ПОПЕСКУ — член ECFR з питань політичної стратегії. Вони є співавторами доповіді під назвою «Аудит влади відносин між Росією і ЄС».
