Обід у Бейруті як крок до єдності
Ще рік тому таке важко було й уявити: король Саудівської Аравії та президент Сирії разом прибувають до Лівану, щоб запобігти черговому кривавому вибуху. Вбивство екс-прем’єра цієї країни Рафіка Харірі 2005 р., досі здавалося, зіпсувало відносини на багато років уперед. Нагадаємо, вбивство Харірі, якого вважали просаудівським політиком, який до того ж мав і підданство королівства, поставило цю маленьку прекрасну країну знову перед прірвою громадянської війни. Це в політичній традиції Лівану — кожен серйозний політик спирається на підтримку якоїсь іншої країни — як там кажуть, «регіональної сили»: тих же Саудівської Аравії, Сирії, Ірану, Єгипту, раніше Лівії, поки Каддафі не повернув погляд на Африку, навіть — було й таке — Ізраїлю. При чому цей політик (а він здебільшого спирається не просто на «електорат», а на власну етнічну чи конфесійну групу) може часто міняти цю силу, виробляючи дивовижні піруети. Так, наприклад, лідер друзської громади Валід Джумблат до вбивства Харірі був симпатиком Сирії, після — її обвинувачувачем, а тепер — знову прихильником (та й сам покійний Харірі певний час користувався підтримкою Сирії і вітав її військову присутність). Отож, провину за вбивство Харірі одразу поклали на Сирію — тон задавали США і Франція (колишня метрополія), а з ними і Саудівська Аравія, яка обурилася, що сирійська присутність у Лівані не вберегла популярного політика. Сам Ліван розколовся на тих, хто зажадав виведення сирійських військ (а вони там виконували загальноарабську угоду на підтримання миру після громадянської війни) та повного відновлення суверенітету країни (між двома країнами не було формальних дипломатичних відносин, а всі рішення затверджувала найвища інстанція — Рада президентів двох країн), і тих, хто був проти цього, вважаючи, що сирійська присутність запобігає новій міжусобній війні, агресії та окупації Ізраїлем, тим паче, що частина ліванської території і далі окупована.
Загибель Харірі, очевидно, стала просто подарунком для США, чия адміністрація Буша ще за кілька років до того включила Сирію в горезвісну «вісь зла» із купою обвинувачень від підтримки тероризму (хоча одразу після 11 вересня Дамаск поділився із Вашингтоном усією розвідінформацією про діяльність «Аль-Каїди» в регіоні) до створення зброї масового знищення. Швидко було проведено і резолюцію в Радбезі ООН про створення спеціального трибуналу і міжнародної слідчої групи із розслідування вбивства Харірі. Головний слідчий із Німеччини Детлев Мехліс заповзято взявся до справи, а швидше до заяв про причетність вищих посадових осіб Сирії та Лівану, включно із ліванським президентом — «просирійським», як його називали, Емілем Лахудом. Заяви Мехліса сприймали на ура, майже ніхто не ставив під сумнів його незаангажованість і не цікавився його послужним списком. А між тим, у далекому нині 1986 р. саме Мехліс оголосив про причетність Лівії (так згодом і не доведену в суді) до вибуху в дискотеці «Ля бель», яку полюбляли відвідувати американські вояки в Західному Берліні. Вже через тиждень американська авіація бомбувала Лівію, намагаючись убити її лідера Каддафі, що ледь не призвело до військового конфлікту з СРСР, який на виконання союзницького договору рушив до Середземномор’я свій флот. Можливо, в ліванській історії дуже вокальний Мехліс впорався краще? Ні, справа із обвинуваченням Сирії вже наприкінці того ж 2005 р. геть зійшла на пси. Двоє свідків — колишніх співробітників сирійської і ліванської спецслужб, на свідченнях яких із іменами високопосадовців і робив заяви Мехліс, були визнані брехунами. А ті одразу почали продавати пресі інтерв’ю про те, хто і за які гроші звабив їх брехати. По тому непомітно зник із слідчої групи і сам Мехліс...
Між тим, політичне життя країни визначала гостра боротьба між правлячою коаліцією «14 березня» на чолі із сином загиблого Саадом Харірі («прозахідною», як її називали) та опозицією, яку склали «Хизболла» та християнська партія генерала Мішеля Ауна («ставленики Ірану і Сирії», як їх називали). Обидва табори наголошували, що кожен із них є виразником власне ліванських інтересів. «Після багатьох років втручання іноземних держав у справи Лівану та гри тих чи інших ліванських сил на боці цих держав ліванці хочуть самостійно вирішувати власну долю», — говорив мені Карім Ель-Хадж, колишній київський студент, керівник служби новин телеканалу «Ф’ючер», що належить лідеру правлячої коаліції Сааду Харірі. «Нами керує не Сирія чи Іран, а ліванський народ. Усі ліванці мають думати по-ліванському, а не по-американськи чи по-західному, щоб вирішити власні ліванські справи. Це так само, як ви, українці, маєте думати по-українському, щоб усвідомити, що є в інтересах України», — говорив депутат парламенту від «Хізбалли» Навар Сахілі.
Тоді переговори про досягнення національної згоди, здавалося, зайшли в глухий кут через наполягання (а звідси і категоричну відмову) правлячої коаліції, щоб «Хізбалла» роззброїлася. Напад Ізраїлю 2006 р. став новим поштовхом для ліванців осмислити реалії. У той час, як прем’єр країни Фуад Сініора плакав від безпорадності перед телекамерами, благаючи світ уберегти його країну від нової тотальної руйнації, «Хізбалла» не тільки воювала, а й, за загальним визнанням, завдала Ізраїлю чи не першої поразки від 1973 р. Її популярність зросла в усіх арабських державах, а вдома вона в союзі з партією Ауна поліпшила своє парламентське представництво і отримала два міністерські портфелі в уряді національної єдності. Втім, цей уряд не став надійним запобіжником конфліктів, свідченням чого були збройні сутички в Бейруті два роки тому.
Зміна вашингтонської адміністрації і нові орієнтири президента Обами поклали край згаданій вище дифамації Сирії. Попри часами обвинувачульну риторику на адресу Дамаска, Вашингтон час від часу дякує йому за розвідінформацію про екстремістів в Іраку, а прагматичне крило адміністрації Обами говорить, що ключ для розв’язання усієї близькосхідної проблеми лежить у Дамаску. Більш того, ці прагматики наголошують, що саме Сирія, враховуючи її союзницькі відносини з Іраном (дві країни мають угоду про взаємодопомогу в разі нападу на когось із них), має стати посередником у переговорах із Іраном про його ядерну програму.
Але те, що в адміністрації Обами єдності немає, натомість іде боротьба «голубів» і «яструбів», підтверджує повідомлення з того ж трибуналу по Лівану про те, що невдовзі у вбивстві Харірі буде звинувачено кількох провідників «Хізбалли». Її лідер шейх Насрулла не тільки відкинув ці звинувачення, а й оголосив трибунал «ізраїльським сценарієм» (до цього додався обмін гострими заявами між Тель-Авівом і «Хізбаллою» про готовність силою захищати виявлені на кордоні великі поклади газу). У правлячій коаліції знову залунали різкі заяви на адресу «Хізбалли», як то завжди було перед черговим збройним зіткненням.
Тепер очевидним є те, що спільний візит до Бейрута короля Саудівської Аравії та президента Сирії запобіг новому вибуху. Президент Асад зажадав розпустити трибунал, а саудівський король, хоча на словах і висловив невпевненість у такій можливості, тим самим поставив під сумнів сприйняття майбутніх вердиктів цього трибуналу. Показово, що на банкет з нагоди візиту з’явилися всі запрошені політики з усіх таборів, окрім, звичайно, незапрошених представників «фалангістів» та «ліванських сил», які в минулому тісно співпрацювали з Ізраїлем. Власне, підтримка Лівану перед ізраїльською загрозою і стала стрижнем всіх офіційних заяв саміту в Бейруті. На що відгукнувся і Тегеран вустами свого посла в Бейруті, який схвалив цей крок до «арабо-мусульманської єдності». До речі, раніше під час перемовин сирійського і саудівського лідерів у Дамаску сторони відкинули американське втручання у їхній власний діалог. Бо перед зустріччю Вашингтон зробив заяву із сподіванням, що «Сирія сприйме саудівські застороги щодо іранської ядерної програми»...
Можна підсумувати таким чином, що Сирія знову повертається в Ліван у якості куратора мирного процесу і проти цього нічого не мають так звані помірковані арабські країни. У свою чергу, ці країни врешті сприйняли «Хізбаллу» як свого партнера (якраз після саміту південь Лівану — а це база «Хізболли» відвідав і емір Катару, який подякував бійцям «Хізбалли» за захист країни). Отож, бейрутський саміт став дійсно вагомим кроком до загальноарабської єдності.
До речі, перед самітом сирійський президент підписав цілу низку угод у Білорусі. Олександр Лукашенко заявив, що Білорусь відкриє Сирії безперешкодний доступ на російський ринок завдяки своїй участі у Митному союзі, та про те, що незабаром відбудеться саміт у форматі лідерів Білорусі, Сирії та Катару, а також Білорусі, Сирії і Венесуели для підписання масштабних економічних проектів.
Україна ж у регіоні наразі відзначилася тільки недавнім підписанням із Ізраїлем угоди про скасування візового режиму і вокальними сподіваннями, що це разюче підвищить товарообіг між двома країнами, що нині складає скромні 200 млн дол. (для порівняння, із Сирією — у рази більше). Показово те, що за кілька днів перебування в Тель-Авіві українська делегація не знайшла часу відвідати власне представництво у Рамаллі і нанести візит палестинському керівництву. Можна не сумніватися, що це помітили в усіх арабських столицях. Із черговим розчаруванням.
