Обмін кокосів на банани інтеграції не сприяє
Країни Старого Світу навіть після військових руйнувань представляли собою передову в індустріальному і технологічному відношенні частину континенту й були другими у світі за економічним потенціалом після США, що вирвалися вперед. Господарське об’єднання було необхідне їм для того, щоб відновити колишню виробничу потужність, а не створювати її наново. У СНД становище інше. Інтеграція між країнами із слабким і застарілим промисловим потенціалом — справа вкрай важка. Про це красномовно свідчить світовий досвід. У післявоєнні роки в Азії, Африці і Латинській Америці було створено не один десяток регіональних організацій. Назви більшості з них відомі тільки фахівцям. Ухвалені цими організаціями обширні програми розвитку залишилися на папері з однієї простої причини: як би не хотілося об’єднатися, обмін кокосів на банани — не основа для інтеграції. Досить рядового неврожаю або падіння цін на фрукти у третій країні, щоб подібний бартер став невигідним. Потрібні глибокі міжіндустріальні зв’язки.
Щодо структури зовнішньої торгівлі Росії і країн близького зарубіжжя, то, крім постачання палива, за кордон в основному вивозиться сировина, сільгосппродукція, напівфабрикати. На зароблене — але вже із далекого зарубіжжя — імпортуються техніка, хімічні товари, медикаменти та інші високотехнологічні вироби, які всередині СНД виробляти не може практично ніхто. У той же час статистика свідчить: на момент утворення ЄЕС у всіх його учасників частка внутрішньогалузевої торгівлі у загальному товарообігу з партнерами вже становила від 40 до 60 відсотків. Тепер вона в більшості країн коливається від 60 до 80 відсотків. СНД починає із набагато нижчої позначки: у Росії, наприклад, на внутрішньогалузевий обіг припадає тільки 29 відсотків її торгівлі з державами близького зарубіжжя, у Білорусі — 24 відсотки, Казахстані — 34 відсотки.
Інша перевага Євросоюзу в тому, що в 40–50-х поряд не виявилося партнерів, привабливіших економічно й технологічно, ніж учасники співтовариства. По суті, країнам Західної Європи не залишалося нічого іншого, як налагоджувати торговельні й промислові зв’язки одна з одною: Центральна й Східна Європа, СРСР опинилися за «залізною завісою». Політичний розкол континенту, що визначився, ще більше підштовхував до зближення. Високі ж транспортні витрати при ввезенні товарів зі США зробили економічно виправданими капіталовкладення у власне виробництво. Втім, важко сказати, як склалася б доля ЄЕС, виявися Сполучені Штати ближче. Американці, ймовірно, могли б надовго підім’яти під себе знесилених європейців, не будь вони за океаном. Колишні ж союзні республіки (і в цьому немає нічого дивного) услід за розпадом СРСР стали переорієнтовувати зовнішню торгівлю на розвиненіших сусідів.
Ще одна унікальна риса Євросоюзу — наявність у ньому відразу кількох сильних країн приблизно одного калібру. Спочатку це були Франція, Німеччина та Італія. Потім до них додалися Велика Британія і, нехай почасти, Іспанія. Великі держави неначе утворили несучу конструкцію усієї європейської будівлі. Аналогічної ситуації в СНД немає. Поліцентричної структури тут у принципі бути не може. За обсягом ВВП Росія перевершує Україну, що займає другий рядок, у 9 разів. На Росію припадає половина жителів Співдружності і більше двох третин валового внутрішнього продукту, вироблюваного в цих країнах. І в той же час сама по собі ця країна економічно не така сильна, щоб стати локомотивом інтеграції.
Якщо в ЄС найслабші країни (Греція і Португалія) мають ВВП у розрахунку на душу населення, який дорівнює приблизно половині від середнього по Євросоюзу, то в СНД розрив вимірюється десятками разів. Так, у Росії середньорічний дохід на душу населення становить близько $3 тисяч, а в Таджикистані — менш як $200. Аналогічна картина спостерігається і в галузевій структурі господарства. Наприклад, у Росії аграрний сектор дає 9 відсотків ВВП, у більшості країн Співдружності — понад чверть, а в Грузії — 70 відсотків.
До речі, проблема різнокаліберності є однією із найбільш вибухонебезпечних і в Євросоюзі. Малі країни протестують проти засилля великих, а ті, у свою чергу, незадоволені, що в керівних органах квоти невеликих держав завищено. Так, один депутат Європарламенту обирається від 820 тисяч німців і в той же час — від 320 тисяч датчан.
Ще один наш недолік — ми вирішили інтегруватися відразу в усьому. В Європі було не так. Європейці на початку 50-х займалися об’єднанням на одному-єдиному напрямі — у вугільній і сталеливарній промисловості. Було створено спільний ринок, скасовано експортне та імпортне мито, кількісні обмеження, субсидувалися модернізація заводів, закриття нерентабельних шахт, перенавчання персоналу. Нарешті, 1957 року було укладено договори про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії. Але щоб створити митний союз, країни Старого Світу «притиралися» одна до одної 17 років, і він з’явився лише 1968 року. Координувати ж валютну політику вони почали через 20 років, а процес гармонізації законодавств зрушив із мертвої точки тільки 1996 року. Така проста форма інтеграції, як зона вільної торгівлі, з’явилася лише 1992 року; до найвищої її стадії — валютного союзу із колективною грошовою одиницею й загальною економічною та валютно-фінансовою політикою Євросоюз збирається перейти з 1999 року, та й то не в повному складі.
Москва
