Об’єднання по-«північноамериканськи»
У канадській провінції Квебек, на курорті Монтебелло, відбулася зустріч лідерів США, Канади та Мексики. Президент США Джордж Буш, прем’єр-міністр Канади Стівен Харпер і президент Феліпе Кальдерон обговорили питання розширення торгівлі і забезпечення безпеки.
Два роки тому лідери цих трьох держав погодилися заснувати Security and Prosperity Partnership — структуру для співпраці в економічній сфері і проблем безпеки. Це викликало неспокій експертів, котрі почали підозрювати, що під цим маскуються плани відкрити американські кордони й створити юридичну особу, котра буде подібною до Європейського Союзу. Критики північноамериканської інтеграції побоюються, що створення «супершосе» NAFTA від Мексики до Канади може стати воротами на американський ринок. Ліберали хвилюються, що зустріч дасть можливість американським корпораціям встановити свій контроль над мексиканськими та канадськими ресурсами. Консерватори висловили занепокоєння, що зустріч торує шлях до створення північноамериканського союзу, подібного до ЄС, де американський суверенітет був би розмитий супернаціональною бюрократією.
Відповідаючи на подібні запитання на прес-конференції, що стала підсумком двох днів зустрічі, Буш і його колеги з Канади і Мексики досить скептично поставилися до такого роду припущень. «Суверенітет Канади почне «розвалюватися», якщо ми стандартизуємо бобове желе? Я так не думаю», — сказав канадський прем’єр. А президент Мексики додав, що «стандартизація параметрів для цукерок або ліків — це речі, які підказує здоровий глузд». Водночас три країни спільно повинні вирішувати, яким чином слід контролювати спроби перетину кордонів небажаними елементами і одночасно зберегти безперебійність вантажопотоків. І це стосується не тільки кордону між США і Мексикою, але й кордону між Канадою і Америкою.
Також лідери «північноамериканської трійки» заявили про необхідність «комплексного підходу» до вирішення проблем енергетичної безпеки, екології і економічного розвитку і поставили перед відповідними міністерствами і відомствами трьох країн завдання «зняти бар’єри» на шляху до застосування нових «чистих» технологій. Вони також домовилися про співпрацю у виробленні національних стандартів ефективності автомобільних двигунів. Крім того, учасники зустрічі оголосили про намір взаємодіяти в розробці біопалива, а також методів по скороченню викидів в атмосферу промислових газів. З метою підвищення ефективності використання енергії, уряди трьох країн розроблять спільні вимоги до ряду споживчих товарів і побутової техніки, включаючи холодильники та кондиціонери.
Безсумнівно, узгодження правил і стандартів, починаючи від їжі і закінчуючи ліками, є корисним, але це ще не все, що хвилює громадян усіх трьох країн. У своїх відносинах з сусідами після 11 вересня 2001 року США розглядали безпеку як головний і найвищий пріоритет, що призвело до збільшення перевірок на кордонах. Канада і Мексика сподівалися, що нові ініціативи гарантуватимуть більш вільне пересування людей і товарів через кордони.
Разом з тим, переговори у Монтебелло мали більше двохсторонній характер. Президенти Буш і Кальдерон розглянули план, за яким Америка допоможе Мексиці боротися з торгівцями наркотиками. Це означатиме залучення вертольотів, літаків-розвідників і навчання персоналу, що може коштувати для США до 1 млрд. доларів. Проте план так і не вдалося узгодити під час зустрічі на вищому рівні. Президент США відзначив блискучу роботу канадських солдатів у Афганістані. Водночас Буш наголосив, що позиція щодо Афганістану залишається твердою. «Ми розглядаємо його як частину ідеологічної боротьби. Коли демократія переважить в Афганістані, то це буде головний удар по тих, хто прагнуть нав’язати тоталітарні уявлення іншим». Але він і Харпер не змогли дійти згоди щодо проблем Арктики. Канада наполягала на тому, що має суверенітет над північно-західним проходом в Арктиці, в той час як США розглядають його як міжнародну протоку.
Перш ніж говорити про те, чи може співпраця в рамках Security and Prosperity Partnership між трьома країнами перерости в якусь подобу міждержавного утворення, котре матиме статус на кшталт Євросоюзу, треба розглянути, на чому ці занепокоєння ґрунтуються. Безперечно, за формальними ознаками делегування повноважень в таких сферах, як економіка чи проблеми безпеки до наддержавних інституцій будь- якого штибу є певним кроком до подібного утворення.
Але крок у якомусь напрямку ще зовсім не означає невідворотне утворення такої міждержавної конструкції. Адже живучи у добу глобалізації, ми є свідками утворення багатьох наддержавних структур, починаючи від Ліги Націй, ООН, низки військових і економічних міждержавних інституцій на кшталт НАТО, регіонального форуму безпеки АСЕАН у Південній Азії, зон вільної торгівлі, і врешті-решт Світової організації торгівлі, говорить про те, що ці, безперечно, вигідні для своїх учасників утворення, зовсім не означають утворення континентальних чи взагалі світових держав.
Оскільки вся логіка соціального, економічного, політичного і військового прогресу побудована на делегуванні повноважень до наддержавних інституцій і інтернаціоналізації зв’язків і транзакцій у цих сферах. Що, як доведено науковцями, є єдиною можливістю для пришвидшення подібних транзакцій і зменшення накладних витрат на них. Тобто, єдиною можливістю того, що зветься прогресом у цих сферах.
Відповідно ці кроки є просто неминучими, якщо не зупиняти загальний людський прогрес. Хоча, безперечно, в перспективі комплекс таких наддержавних і міждержавних інституцій виллється у щось на подобу до регіональних чи світових урядів та, врешті-решт, мабуть постане питання щодо доцільності підтримки окремих національно- державних інституцій. Хоча й тут історія показує, що рішення можуть бути найнесподіваніші. Як у багатьох європейських країнах фактичне падіння монархій не призвело до ліквідації інституції самих монархів.
Власне, подібну тенденцію демонструє сама Європа. Адже не секрет, що Європейський Союз не є, і власне кажучи, й не буде повноцінною державою ще довгий час. І швидше є зразком дуже довгого, якщо не безкінечного, прямування до цієї мети. Оскільки ЄС не має і не буде мати дуже багатьох функцій, інституцій і прав єдиної держави. Так що в цьому плані об’єднання «північноамериканських країн» демонструє радше господарську раціоналізацію транзакцій, аніж політичне об’єднання країн. Якщо вже брати суто технологічно, то навіть порівняно з Євросоюзом, котрий дуже повільно прямує до наддержавної мети протягом більше як півстоліття, то за таких темпів США, Канада і Мексика мають у перспективі ще, принаймні, кілька століть попереду. Це якщо дивитися на інтеграційні процеси США, Канади та Мексики в межах моделі лінійної екстраполяції тенденцій. А в цілому — ніхто не знає, які процеси виникнуть у найближчі десятиліття, і чи не відпаде це питання загалом автоматично з виникненням якихось нових системних утворень, проблем чи рішень. Так що питання про утворення наддержавної структури в Північній Америці є суто риторичним і, якщо бути до кінця відвертим, не є вповні фахово правомірним. Якщо говорити про побоювання американських зацікавлених сторін, то вони, мабуть, ґрунтуються на тому, що раціоналізація міждержавних транзакцій зменшить їх монопольний вплив на внутрішні, як економічні так і соціальні та політичні сегменти впливу.
