Один у полі воїн
Український міністр закордонних справ Анатолій Зленко вирішив зателефонувати колегам по ГУАМу, які залишилися — ще б пак, чи не втекли вони геть, як міністр Іслама Карімова Абдулазіз Камілов… Виявилося, все гаразд, всі на місці, вже ніхто нікуди не йде. І незабаром міністри зустрінуться, щоб обговорити перспективи діяльності однієї з найнезрозуміліших організацій на пострадянському просторі…
Звичайно ж, головним мотивом коментарів щодо скорочення ГУАМу стає або тлумачення відмови Ташкента від «конфронтації» з Росією, яка мається на увазі самим членством в організації, в якій Росія не бере участі, або ж виключно економічними мотивами: спочатку країни ГУАМу утворювали лише транспортний коридор, останнє «У» приєдналося до них із мотивів суто політичних, а тому вчасно усвідомило безглуздя свого перебування в організації…
Істина тим часом, як завжди, десь посередині. Звичайно, ГУАМ був економічним проектом, але створювався він при активній політичній підтримці Заходу і — що важливо — без Росії. Звичайно ж, узбецькому президентові це імпонувало. Але Карімов вирішив полишити ГУАМ аж ніяк не через те, що Москва в його серці витіснила Київ. Просто в серці, відданому Вашингтону, не залишається, звичайно ж, місця для провінційних столиць — це вже є законом історії…
Коли Узбекистан приєднувався до ГУАМу, у країни були вельми напружені стосунки зі Сполученими Штатами і Заходом загалом. Карімова критикували за порушення прав людини, встановлення поліцейського режиму, відверто недолюблювали. А ГУАМ видавався жестом у бік Заходу: українського Президента приймали в західних столицях з куди більшим бажанням, ніж узбецького.
Після 11 вересня все змінилося. Карімов став бажаним партнером Вашингтона, почесним гостем Білого дому та інших важливих особняків. У країн, що входять до ГУАМу, становище, скажімо так, не блискуче — за винятком хіба що Азербайджану з його нафтовими проектами. І ці країни роблять усе можливе, щоб сподобатися Заходові.
А Карімов уже подобається. Він може грати один, його взагалі мало турбує СНД. У тих організаціях на пострадянському просторі, де Узбекистан залишається, він намагається відігравати роль скоріше представника сил, які борються з терором, аніж «молодшого брата» Москви і Пекіна, які не визначилися до кінця. Так що, як це не парадоксально прозвучить, вихід Узбекистану з ГУАМу — прямий наслідок зрослого американського впливу в Центральній Азії.
