Останній шанс Європи

Велика частина історії Європи була відзначена конфліктом. Американський історик Роберт Каган написав в 2003 році, що «американці — з Марса, а європейці — з Венери»; але Європа була упродовж багатьох століть домівкою римського бога війни, а не богині любові.

Венера знайшла домівку в Європі тільки після Другої світової війни, коли постало багато глобальних інститутів управління, в тому числі Організація Об’єднаних Націй, Світовий банк і кредитно-грошова система Бреттон-Вуд. Під час холодної війни всі європейські країни втратили свій суверенітет відносно двох нових глобальних наддержав, Сполучених Штатів і Радянського Союзу.

Зрештою дві наддержави відмовились від розділеного контролю, а стара європейська система держав була замінена Європейським Союзом з його обіцянкою вічного миру між державами-членами ЄС, а також між Європою і великим світом. Крах комунізму в Європі, за яким настав розпад Радянського Союзу в 1991 році, було з тріумфом описано в Європі і Сполучених Штатах як «кінець історії» — глобальний тріумф ліберальної демократії і вільного ринкового капіталізму.

Через кілька десятиліть по тому, в жахливий 2016 рік все це звучить досить наївно. Замість стійкого миру і «все більш тісного союзу», європейці майже щодня переживають епізоди заворушень і насильства. Вони включають в себе рішення Сполученого Королівства вийти з ЄС; цілу низку терористичних актів у Парижі, Ніцці, Нормандії і в інших місцях; нової агресії з боку Росії; і кривавий невдалий переворот у Туреччині, а потім репресії президента Туреччини Реджепа Тайіпа Ердогана проти турецького громадянського суспільства, яке викликає занепокоєння з приводу надійності Туреччини як партнера Заходу.

Крім того, кризу біженців у Європі з прохачами притулку, які масово прибувають з країн Близького Сходу і Північної Африки, ще належить вирішити. Побічні наслідки громадянських воєн і військових диктатур у районі Європи продовжують загрожувати континенту, і США, здається, втомилися від своєї ролі як універсального гаранта глобальної безпеки і порядку. Ці та інші фактори привели багатьох європейців до висновку, що роки миру закінчилися.

Можна було б подумати, що це скупчення проблем спонукатиме європейців зміцнити ЄС, щоб взяти контроль над ситуацією і пом’якшувати зростаючі ризики. Замість цього багато європейців слідують популістським гаслам, орієнтованим до націоналізму і ізоляціонізму ХIХ і початку ХХ столітть.

Це не обіцяє нічого хорошого для Європи. У ХХI столітті поворот від співробітництва та інтеграції є рівнозначним тому, щоб поховати голову в пісок, сподіваючись, що небезпека мине. І в той же час відродження ксенофобії і відвертого расизму ослабляє соціальну тканину, яка потрібна Європі для запобігання загрози миру і порядку.

Як ми опинились у такій ситуації? Озираючись назад, на 26 років раніше, ми повинні визнати, що розпад Радянського Союзу — і разом з ним кінець холодної війни, — це не кінець історії, а початок завершення західного ліберального порядку. Втрачаючи свого екзистенціального ворога, Захід втратив опонента, проти якого він проголосив свою власну моральну перевагу.

1989—1991 роки були початком історичного переходу від епохи біполярного світу після закінчення Другої світової війни до сучасного глобалізованого світу, звичного місця, яке ми досі не до кінця розуміємо.

Ясно одне: політична і економічна могутність зміщується від Атлантики до Тихого океану, подалі від Європи. Це залишає багато відкритих питань: яка держава (або держави) будуть формувати це майбутнє світового порядку? Чи перехід буде мирним і чи Захід переживе його недоторканим? Які нові інститути глобального управління будуть з’являтися? І що постане на місці старої Європи — і трансатлантизму  — в «Тихоокеанську еру?»

Це може бути останній шанс Європи завершити проект об’єднання. Історичне вікно можливостей, який відкрилося в період західного ліберального інтернаціоналізму, швидко закривається. Якщо Європа пропустить свій шанс, то не буде перебільшенням сказати, що на неї чекає лихо.

Європейські політики сьогодні представляють виборцям вибір між скромним прагматизмом і галасливим націоналізмом. Але Європа потребує зараз третій шлях: політичне керівництво, яке може творчо мислити і сміливо діяти в довгостроковій перспективі. В іншому випадку Європу очікує брутальне пробудження.

Проект Синдикат