Пакт стабільності для Сербії — це реальність
Навіть до того, як вибухнула катастрофа у Косово, в економічних відносинах Сербія становила, загалом, клінічний випадок. Ключовими економічними реформами, що перетворили більшу частину посткомуністичної Європи — такими, як макроекономічна стабілізація, лібералізація цін і зовнішньої торгівлі, — знехтували заради того, аби втримати біля влади авторитарний режим. Замість того, щоб інтегрувати Сербію у міжнародне співтовариство і покласти край падінню життєвого рівня у країні, режим вирішив привести свій народ до покори шляхом високої інфляції, жорстокої економіки чорного ринку й терпимості до масової корупції.
Бомбардування НАТО завдало завершального смертельного удару по економіці, яка й без того швидко вмирала. Нинішні умови настільки суворі, що на кону знаходиться саме виживання країни. Збиток від бомбардування оцінюється у $30 млрд., що в три рази перевищує ВВП країни поточного року. Промислове виробництво цього року впаде до однієї п'ятої від рівня 1989 року, в той час як ВВП на душу населення становитиме лише $ 975, третину від рівня десятирічної давності. Кожен другий у Сербії — безробітний. Якщо не надійде міжнародна допомога і якщо «країна буде покладатися на свої власні резерви», як офіційно заявляє режим, Сербії буде потрібно від 40 до 80 років для того, щоб повернутися на рівень економіки, який існував тоді, коли президент Мілошевич уперше прийшов до влади десять років тому.
Сербський народ усвідомлює, що без повторної інтеграції у світову спільноту реконструкція неможлива. Ізоляція, що продовжується, — це будуть покоління, які живуть у злиднях. Правда полягає в тому, що режиму це також відомо, але, як здається, він хоче, щоб нація змирилася з цим.
Хоч уряд розуміє, що у країни на реконструкцію грошей немає, і її закордонні рахунки заморожені, він намагається виграти час, декларуючи свої наміри провести реформи та співпрацювати зі світом, використовуючи такі патетичні маркетингові прийоми, як ефектні церемонії відкриття понтонних мостів (один із яких змило наступного ж дня), поромних переправ і проведення інших нетрудомістких робіт із відновлення. Безсумнівно, кожен знає, що нинішній уряд не зміг би — навіть якби захотів — співпрацювати зі світом, оскільки жоден із його членів не в змозі отримати візи для подорожей. Усе, на що сьогодні здатні політики, яким висунуто звинувачення Гаазького трибуналу з розслідування військових злочинів, — просто керувати ув'язненою економікою, що вони й роблять.
Невдоволення зростає. Акти та марші протесту стають дедалі більшими і частішими. До кінця року Сербія могла б бути свідком одного з двох сценаріїв: (1) спонтанне широкомасштабне повстання, кінець і наслідки якого неясні (пригадайте кровопролиття у Бухаресті в грудні 1989 року чи різанину на площі Тяньаньмень), або ж (2) мирне закінчення режиму Мілошевича. другий сценарій має на увазі зміни шляхом демократичних виборів. Проте чесні вибори в Сербії на даний момент неможливі — не тільки тому, що режиму належать усі журналістські посвідчення і йому підконтрольні електронні засоби масової інформації, але також через розруху в країні, що робить неможливим реальне поширення будь-якої партійної програми. У будь-якому випадку вибори не могли б бути організовані вчасно для того, щоб уникнути гуманітарної катастрофи цієї зими.
Ось чому «Група 17», організація провідних економістів і суспільствознавців, які поставили собі за мету створення у Сербії ринкову економіку та відкрите й демократичне суспільство під владою закону, пропонує «Пакт стабільності у Сербії» як мирні та швидкі засоби розв'язання кризи. «Пакт стабільності у Сербії» засновано на тій думці, що всі провідні сербські політичні сили повинні взяти на себе відповідальність за нинішню кризу. Таким чином, план закликає до наступного:
— правляча партія відмовиться від своєї виконавчої влади на один рік;
— на той же період усі опозиційні партії відмовляться від домагань влади, і їхні лідери не будуть формувати спільного перехідного уряду;
— буде сформовано перехідний уряд технократів (найбільш серйозним кандидатом на посаду голови цього уряду є Драгослав Аврамович, який користується широкою громадською підтримкою), і його члени поклянуться не брати участі у виборах, які будуть після однорічного терміну їх правління, а сам перехідний уряд не буде підтримувати жодної з політичних партій, яка зможе брати участь у виборах;
— проведення радикальної економічної реформи.
З моменту свого створення, 18 липня, «Пакт стабільності у Сербії» завоював підтримку колись розділених опозиційних партій і груп — серед них Вук Драшкович із Сербського руху оновлення і Зоран Джинджич із Альянсу за зміни, а також сильну підтримку Сербської православної церкви, єдиного інституту в Сербії, що зберіг довіру до себе (церква засуджувала злочини, які здійснювались у Косово, а Патріарх закликав до відставки Мілошевича). Як і римо-католицька церква періоду боротьби «Солідарності» в Польщі 1980-х років, Сербська православна церква розглядається багатьма як заміна нашої втраченої національної індивідуальності. Участь церкви в «Пакті стабільності» забезпечує додаткову легітимність і гарантує мирний перехід.
19 серпня тисячі сербів зберуться біля входу до федерального парламенту в Белграді для того, щоб продемонструвати свою рішучість мирно здійснити політичні зміни. У цій події візьмуть участь усі провідні опозиційні партії, чия спільна поява всього лише кілька тижнів тому здавалася малоймовірною.
Згуртувавшись під гаслами цього внутрішнього «Пакту стабільності», Сербія зможе оголосити про свій намір стати життєздатним кандидатом на участь у реалізації «Пакту стабільності у Південно-східній Європі», початок якому кілька тижнів тому в Сараєво поклали лідери світової спільноти. За неймовірно короткий проміжок часу «Пакт стабільності у Сербії» об'єднав більше провідних політичних дійових осіб, аніж будь-який попередній демократичний рух у Сербії після розпаду Югославії. Ми повинні сподіватися на те, що починаючи з 19 серпня у Сербії переможе голос розуму, і що перехідний уряд зможе розпочати перебудовувати країну в істинно вільному та демократичному дусі.
