Пастка терористів

Напередодні президентських виборів у США в ім’я пам’яті необхідно поглянути чіткіше на одну з найвирішальнiших подій для адміністрації Джорджа Буша — війну в Іраку. Слід зрозуміти, що не існувало жодної можливості для того, щоб і надалі гаяти час у сумнівах. Для доказу цього розглянемо три основні факти.

Факт перший. Інтервенція США була по суті легітимізована Статутом ООН. Як відомо, перед війною було схвалено дві резолюції. Обидві вони відповідали Главі VI і VII. Зауважимо, що ті резолюції, які відповідають Главі VI, вимагають мирного вирішення конфліктів, без застосування будь-якого виду воєнної інтервенції — таку ситуацію ми можемо спостерігати на прикладі Ізраїлю та Палестини. Резолюції, які схвалюються з огляду на Главу VII, дозволяють (згідно зі статтею 41) застосування військової сили, коли всі інші заходи зазнали краху — подібна резолюція стосувалася Іраку. Тому вибір на користь воєнного курсу дій був легітимним, і США діяли відповідно до духу і принципів Статуту ООН.

Факт другий. Війна в Іраку не була новою за юридичною суттю. Говорячи точніше, Перська війна 1991-го року була закінчена через припинення воєнних дій. Тобто сторони встановили перемир’я, однак тоді не йшлося про підписання договору про мир. Бої продовжувалися й могли бути поновлені у будь-який момент без нового оголошення війни в тому випадку, якщо переговори провалювалися. Так і було вчинено, оскільки Саддам Хуссейн не виконував міжнародні зобов’язання. Саддам не надав жодних доказів ООН про те, що він роззброївся. Він також не заявив чітко, що не володів будь-яким видом зброї масового знищення. Тому він становив явну загрозу. Збройна інтервенція була необхідною навіть з огляду на моральне зобов’язання знищити таку загрозу.

Третій факт. До воєнної загрози слід також додати загрозу людській гідності. Воєнну інтервенцію також виправдовує гуманітарна ситуація. Така інтервенція легітимна, оскільки Рада Безпеки ООН схвалила (згідно з Главою VII свого Статуту) Резолюцію 940 в 1994-му році, яка дозволяла військові акції задля відновлення демократії на Гаїті. Визнаючи справедливим подібний розвиток подій, Рада Безпеки відзначила, що спустошлива гуманітарна ситуація в цій країні становила загрозу миру. Аналогічний контекст було виявлено й у випадку з Багдадом: у Резолюції 57/232 Генасамблеї ООН від 18 грудня 2002 року чітко йшлося про порушення основоположних прав людини в Іраку. Тому порушення під час диктаторського режиму Саддама були визнані на міжнародному рівні: придушення свобод, використання тортур, використання насильства як політичного знаряддя й так далі. Це спричинило до тотальних репресій і пригнічення, які існували за рахунок поширеної дискримінації та терору. Ціна невтручання повинна розглядатися у світлі усіх цих фактів. Тому ліві політики та журналісти повинні подумати двічі, перш ніж запитувати про інтервенцію США до Іраку.

На жаль, війна досі триває. Але ми не повинні ігнорувати її детального розгляду. Чи винуваті в дестабілізації ситуації в Іраку об’єднані сили коаліції? Сьогодні демократичний уряд Іраку став жертвою асиметричної боротьби — це війна нового типу, керована терористами. Вони проводять жахливі напади проти військових і цивільних заради однієї мети: створення перешкод для діяльності легітимного демократичного уряду шляхом демонстрації того, як урядові сили не здатні захистити своє населення. Оскільки терористи не відповідальні перед жодною державою, іракським властям ні з ким вести переговори. Таким чином залишається враження слабкості й хаосу — основної пастки терористів. Ми не повинні потрапити в неї.

Насправді немає жодного простору ані для балансування, ані для відчуття жалю. У світлі викладених вище фактів рішення Джорджа Буша було відповідальним і легітимним. Міжнародне право не було зневажено, воно лише відобразило певну застарілість, воно має бути переосмисленим і навіть перебудованим з огляду на зміни у правилах ведення війни. Принаймні зараз існує надія на встановлення демократичного ладу в Іраку, навіть якщо боротьба за нього буде тяжкою. Але ця боротьба того вартує.

Сильван ШАРА — директор Французького центру політичних досліджень, керівник апарату Алана Медліна, колишнього міністра фінансів Франції.