Переосмислення ролі НАТО

Учора у Верховній Раді було зареєстровано законопроект про скасування позаблокового статусу України. Підготовлений депутатами від «Батьківщини» Борисом Тарасюком, Олександром Чорноволенком та Валентином Королюком проект передбачає внесення зміни у закони «Про основи нацбезпеки» та «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Зокрема законопроектом пропонується скасувати позаблоковий статус України і визначити вступ у НАТО одним із пріоритетів зовнішньої політики. Також автори пропонують визнати інтеграцію в євроатлантичний безпековий простір одним із пріоритетів українських націнтерісів та держполітики.

Нагадаємо, що 2010 року за президентства Януковича Верховна Рада ухвалила Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», яким передбачається позаблоковий статус України.

Але можливо, що питання вступити в НАТО сьогодні не стояло б, якби свого часу було пророблена відповідна робота. Адже вперше курс України на вступ до Північноатлантичного Альянсу було взято ще 2002 року. А саме рішенням РНБОУ від 23 травня «Про стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору». Попри жорстку внутрішньо-політичну боротьбу тодішньому секретарю РНБО Євгену Марчуку вдалося провести це рішення консультативного органу. А 19 червня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про основи національної безпеки України», за який проголосувала навіть фракція Партії регіонів, яку в той час очолював Віктор Янукович.У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності незалежних держав, а також іншими державами світу».

Ще більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», що була затверджена Указом Президента 15 червня 2004 року. У II розділі — «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», перший абзац пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки». Другий абзац пункту 16-го наголошує: «В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях». А в третьому абзаці відзначалось наступне: «Активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки та пов’язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів належать до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики». І коли було проведена велика робота на шляху інтеграції України в НАТО, Євгена Марчука, який обіймав посаду міністра, було звільнено. І після цього розпочався внутрішній і зовнішній саботаж курсу України в НАТО.

Здавалось, що на Стамбульскому саміті Альянсу в 2004 році Україна отримає План дій щодо членства в НАТО, який передує вступу в Північноатлантичний альянс. Але тодішній президент США Джордж Буш вирішив, що цього не заслуговує... Леонід Кучма, до якого справді і в Україні є чимало претензій. Але ж йшлося про долю країни. Тому це рішення адміністрації США було досить непослідовним. Особливо враховуючи те, що Україна приєдналася до операції по підтримці миру в Іраку, відправивши 1600 військовослужбовців. Більше того, не були підтверджені звинувачення в адрес України, що вона нібито поставила радіолокаційну систему «Кольчуга» в Ірак.

Наступний шанс наближення до НАТО, зокрема отримання ПДЧ, Україна втратила на саміті Альянсу в Бухаресті в 2008 році. Цього разу «ні» ПДЧ сказала німецький канцлер Ангела Меркель. Ми знаємо до чого привела відмова Німеччини надати ПДЧ, зокрема Грузії — російське вторгнення в цю країн у серпні цього ж року.

Звісно, певну вину за це несе й тодішня українська влада, яка фактично не займалась цим питанням. Тим часом Партія регіонів, яка перебувала в опозиції, вела свою виборчу кампанію на антинатовських гаслах, не думаючи про майбутнє країни, а лише про те, якби здобути владу. А перемігши на виборах в 2010 році, Янукович одразу видалив з закону про засади зовнішньої і внутрішньої політики згадку про інтеграцію України в євроатлантичні структури.

Зрозуміло, що приєднання України до колективної системи безпеки, а НАТО є єдиною дієздатною військово-політичною організацією у світі, допомогло б Україні вирішити багато проблем. І навряд чи Росія осмілилась би вторгатися на територію Криму, якби Україна була б членом НАТО чи принаймні мала ПДЧ.

Але зараз виникає питання, чи є своєчасним в даний момент, коли російські війська знаходяться на території України, розгляд питання про скасування прозаблокового статусу і відновлення курсу на інтеграцію в НАТО. Чи не зашкодить це вирішенню поточних питань, зокрема виведення російських військ з Криму і встановлення там конституційного ладу, або іншими словами українського контролю. Та й не зрозуміло, чи вдасться Україні переконати НАТО, що у неї немає територіальних конфліктів з сусідами. Також раніше однією з перепон для отримання ПДЧ була відсутність необхідної підтримки такого кроку з боку українських громадян. Тобто треба дуже багато зробити, щоб отримати спочатку ПДЧ, а потім і членство.

Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру Разумкова:

— Я вважаю, що Україна довго не може бути між двома великими військовими блоками — з одного боку НАТО, з іншого — Організація договору про колективну безпеку на чолі з Росією. В України немає можливості, щоб бути буфером, позаблоковою країною без будь-яких гарантій безпеки.

Зараз питання нової моделі безпеки постало досить гостро. Я бачу цю можливість тільки в поєднанні колективних зусиль у забезпеченні безпеки. Так, як Україна обрала європейський шлях, то очевидно, це має бути євроатлантична система безпеки, а не російська система, разом з євразійськими партнерами. Сьогодні потрібно переосмислювати ці кроки. Я не знаю, наскільки доцільно розпочинати саме зі змін до законодавства, але це треба робити.

Досить довгий час Україна мала нормальне і збалансоване бачення стосовно забезпечення своєї безпеки: через інтеграцію в євроатлантичні структури. Крім того, був знайдений компроміс, оскільки рішення про приєднання чи то до ОДКБ чи то до НАТО неможливо без референдуму. Я вважаю, що повернути назад стратегію колективної євроатлантичної безпеки потрібно, але приєднання до НАТО має бути тільки після референдуму, підтримки народом цього рішення.

Якщо продовжувати політику «задобрювання»... вона ні до чого не привела (раніше. — Ред.). По-перше, це наше внутрішнє питання і тут більш важливо знайти не зовнішню підтримку. Ключове питання: чи хочуть нас бачити в структурах євроатлантичної безпеки? А, по-друге, це — суверенне право України визначати свій шлях, і очевидно, що для цього потрібно знайти підтримку людей. Якщо є воля і рішення парламенту повернути євроатлантичний шлях безпеки, то тоді потрібно проводити активну інформаційну і роз’яснювальну роботу, тому що нині рівень підтримки вступу до НАТО досить низький. Хоча він і зріс за останній час, але цього недостатньо, щоб це питання всі сьогодні підтримали. Це — питання визначення стратегії. Це не значить, що завтра Україна буде в НАТО, але бачити варіанти захисту України від зовнішніх загроз потрібно вже сьогодні.