Перший європейський власний голос
Міжнародна антитерористична коаліція в тому вигляді, в якому її було започатковано після терактів у Нью-Йорку та Вашингтоні 11 вересня, дала тріщину. Це вже очевидно, незважаючи на запевнення політиків у протилежному, і незважаючи на те, що західноєвропейські лідери продовжують запевняти Вашингтон у абсолютній солідарності.
Причини до того, щоб тріщина стала видимою, надзвичайно прості. По-перше, абсолютна військово-технічна перевага Сполучених Штатів над усіма їхнiми європейськими союзниками разом узятими дає підстави Вашингтону диктувати й політичну волю, що разом з тим викликає ревнощі навіть у найбільш «проамериканськи» налаштованій Великій Британії. По-друге, країни Європейського Союзу зовсім не в захваті від того, що їм доведеться підтримувати курс Вашингтона на знищення визначеної ним «вісі зла», до якої входять Ірак, Іран та Північна Корея, оскільки це спричинить до чималих неприємностей, від яких адміністрація Буша напевне дистанціюється. По-третє, країни Європейського Союзу не схильні однозначно підтримувати Ізраїль в сьогоднішній ситуації на Близькому Сході. Можливо, тому, що багато з них мають серед своїх громадян численні арабські громади.
Це все спричинило низку виступів, в яких «європейці» закликають Сполучені Штати не зводити міжнародні відносини до боротьби з тероризмом, не «спрощувати» погляди на міжнародне життя, не бути «однобокими». Говорять, щоправда, тільки «поважні» — представники передусім Франції, а також Німеччини, Британії, Іспанії. «Молодші» поки що мовчать — вони значною мiрою залежні від американської позиції і тому потрапляють у вельми незручне становище.
Можливо, це ще не виглядало б тенденцією, якби політику Білого дому критикували тільки в Парижі та Мадриді — це вже давно стало своєрідною традицією, проти якої ніхто особливо не заперечував. Приєднання до незадоволених комісара Єврокомісії з зовнішніх справ Кріса Паттена, делегованого Британією, представників Берліна робить справу більш серйозною і змушує замислитися, а чи взагалі існує той Захід, який завжди уявлявся у вигляді більш- менш єдиного цілого? Зате тепер можна говорити, що спільна зовнішня політика ЄС, про яку так багато говорилося, нарешті починає вимальовуватися.
Тріщина стала ще одним свідченням того, що однополюсний світ, який встановився по перемозі, як говориться сьогодні, трансатлантичної спільноти в холодній війні, сам по собі був перехідною моделлю, і принаймні найбільш розвинуті країни світу вже готові сперечатися з диктатом. Європейський Союз уже не може заявляти, що він є передусім економічним об’єднанням, після цих заяв він просто змушений розвиватися в рамках політичного альянсу з усіма необхідними складовими та необхідною атрибутикою. І тим самим заявити претензії на те, щоб європейське життя все-таки визначалося в Європі. В тому числі — й необхідний внесок Європи до дійсно необхідної боротьби з тероризмом.
Що від цього нам? Питання було б слушним, якби не зовнішнє сприйняття України. Оскільки охолодження відносин з Вашингтоном аж ніяк не означатиме потепління та прориву з Брюсселем. Питання, очевидно, не в тому, на чий бік доведеться приставати (рано чи пізно все одно треба буде чітко визначитися). Питання в тому — з чим? Результат залежатиме саме від цього. У тому числі — й виконання вимоги Леоніда Кучми за десять років підготувати країну до вступу до ЄС.
