Перспективи Грузії

Суміш економічних, політичних і таємних дій Росії, направлених проти Грузії, нагадує інший період, бурхливий і страшний, у країнах Прибалтики на початку 1990-х років — період, який повністю змінив європейську історію.

На початку 90-х років, коли ваш кореспондент жив у Прибалтиці, про перспективу вступу цих країн у НАТО прийнято було говорити як про щось нездійсненне. Здавалося, що на цьому шляху знаходяться неподоланні бар’єри: по-перше, не підуть радянські окупаційні війська; по-друге, з Росією не вирішені прикордонні питання; по-третє, на це потрібно багато грошей; по-четверте, між стандартами НАТО й стандартами місцевих кволих і абияк споряджених військ величезна різниця; по-п’яте, й найголовніше — Захід не виявляє з приводу цієї перспективи ніякого, ну просто жодного ентузіазму.

Однак Росія, ввівши проти Прибалтики економічні санкції й припинивши зовнішню торгівлю прибалтійських країн із Заходом, а також заявивши, що вступ балтійців до НАТО «неприйнятний» (це взагалі улюблений кремлівський вислів), тим самим представила найбільш вагомий доказ того, що вступ цих країн в Альянс не лише бажаний — він необхідний. Цю позицію Росія неухильно підкріплювала зволіканням з виводом своїх військ, відмовою визнавати правонаступництво балтійських країн щодо довоєнного періоду й своїми нескінченними скаргами на їхні закони про мову й громадянство. Через усе це місцеві стали дуже активно підтримувати вступ до НАТО, що й зрозуміло: коли людина налякана, вона, насамперед, біжить купувати страховку.

Через деякий час ця думка дійшла й до Заходу. Прибалтійські країни досі практично жодним чином не захищені; у двох із них, Естонії та Латвії, прикордонні договори з Росією не підписані до сих пір. І все ж таки тепер вони, як і ще менш захищений Західний Берлін у часи холодної війни, стали певним символом, який, за визначенням, не можна кинути напризволяще. Ну, або принаймні вони так вважають.

А тепер давайте спробуємо уявити, наскільки іншим був би шлях історичного розвитку, якби Кремль сказав на початку 1990-х: «НАТО? Та будь ласка, якщо так хочеться. Ми й не подумаємо вам заважати — нам самим із НАТО потрібні хороші відносини. Звичайно, ми виведемо війська якнайшвидше... і будемо раді хоч завтра підписати з вами прикордонні договори, визнаючи вашу історичну цілісність».

Якби такий сигнал був надісланий, то від аргументів за розширення НАТО в момент не залишилося б і сліду. Надто малоймовірно, що до НАТО взагалі захотіла б вступити хоча б одна країна колишнього комуністичного табору. Не більш імовірно, що сама НАТО захотіла б мати їх у своєму складі.

Але сьогодні Росія чинить ту ж саму помилку з Грузією. У НАТО дуже мало хто хоче розширятися до Східних берегів Чорного моря: в Альянсу вже й так катастрофічно не вистачає ресурсів, і ще одна бідна країна, якій багато чого потрібно дати й від якої мало чого (за винятком, мабуть, лише трубопроводів) можна взяти, тут навряд чи комусь потрібна. Але намір Росії залишити Грузію в складі свого «близького зарубіжжя», де вона володіє неподільним правом геополітичного вето, створює настрій, який — у Грузії вже сьогодні, а на Заході, якщо все й надалі так триватиме, вже завтра — може призвести до абсолютно протилежного результату.

І річ не лише в тому, що «наїзд викликає протест». Росія рішуче нікому не показує, чому, власне, з нею вигідно бути в союзі. Яка б країна не вирішила зіграти з Росією в одній команді, незабаром вона починає про це шкодувати. Таке враження, що у Кремлі ніхто не думає про маленьку й вірну Вірменію, по якій надзвичайно сильно вдарили антигрузинські санкції. Президент Білорусі Олександр Лукашенко стверджує, що його російський колега Володимир Путін «гірше за Сталіна», але також уже розвідує ґрунт для співпраці з Заходом. Дешевий газ тішить лише зразу: потім за нього доводиться дуже дорого платити.

Те, що так звана євроатлантична орієнтація так довго залишається в моді, саме по собі дивно, якщо пригадати про катастрофу, якою обернулася окупація Іраку й не забувати про вражаючий своєкорисливий євроатлантичний сільськогосподарський протекціонізм. Думається, що тим, хто формує зовнішню політику Кремля, корисно було б сісти й замислитися: чому на вступ до НАТО цілком розвинуті країни записуються у чергу, а в зворотному напрямку готові рухатися хіба що маріонеткові держави на кшталт Придністров’я?