Після Любляни

Люблянська зустріч президентів Росії і Сполучених Штатів завершилася у набагато сприятливішiй атмосфері, ніж на це можна було розраховувати перед її початком. Саме небажання Білого дому ініцюювати побачення президентів до генуезської зустрічі «сімки», відсутність якоїсь площини для компромісу з принципових питань російсько- американського діалогу — все це обіцяло, що президенти мало не полаються.

Не полаялись. Виявились непоганими дипломатами і «своїми хлопцями». Але що з цього? Чи змінилась сама атмосфера російсько-американських взаємин від приємних посмішок президентів? Варто все ж таки зазначити, що найголовнішим у цій ситуації є відсутність якихось серйозних домовленостей з принципових питань. І площина для їхнього розв’язання аж ніяк не збільшилась. Президенти залишилися на своїх позиціях, навіть не намагалися переконати один одного у своїй правоті. Тому й розпрощалися друзями.

Переконувати один одного їм просто не потрібно. Якщо Бушу вдасться розв’язати власні внутрішньополітичні проблеми щодо ПРО, він може започаткувати цю систему і без благословення Володимира Путіна чи навіть європейських союзників Америки. Якщо буде ухвалено рішення про розширення НАТО навіть за рахунок країн Балтії — це рішення буде виконане за будь-яких умов, навіть якщо російський президент його конче не сприйматиме...

Путін не має жодних можливостей вплинути на Буша, окрім моральних. Він не може загрожувати американському президенту супердержавними м’язами, тому що їх немає. Він не може загрожувати відмовою від російських реформ, тому що ці реформи потрібні насамперед Росії, а не Сполученим Штатам... Що залишається Путіну, якщо не посміхатися?

І все ж таки обмін думками без будь-яких зобов’язань може стати серйозним авансом на майбутнє. Такі зустрічі в російсько-американських (скоріше, радянсько-американських) взаєминах відбувались саме тоді, коли не було площини для компромісу, але вже було бажання домовитись. Згадаймо першу зустріч Михайла Горбачова і Рональда Рейгана, їхнє обережне знайомство, їхню очевидну нездатність дійти компромісу — і разом із цим початок нормальних, не обтяжених стереотипами взаємин між Москвою і Вашингтоном. У Любляні відбулося щось подібне: президенти зустрілися після довгого періоду пропагандистської риторики і не завжди адекватної оцінки власних можливостей. Домовлятися їм доведеться пізніше...