Піти красиво...

Один із найпопулярніших польських політиків Влодзімеж Цімошевич, який нині очолює парламент країни, заявив, що йде з політичної арени. За його словами, це станеться по закінченні каденції Сейму — тобто після виборів 25 вересня. Він чітко дав зрозуміти, що не збирається балотуватися на посаду президента на осінніх виборах, які відбудуться 9 жовтня, тим самим розбивши мрії Олександра Квасневського про відродження правлячої партії.

Таке рішення стало очікуваним і водночас несподіваним. Попередні натяки Цімошевича про можливість відмови від участі у президентських перегонах досі сприймалися як політична гра-кокетування. Досі президент Польщі Олександр Квасневський раз-по-раз говорив про те, що саме Цімошевич є найбільш вірогідним кандидатом від правлячої партії Союзу лівиці демократичної (SLD). Кандидатура маршалка активно обговорювалася в польській пресі, більшість колег-партійців твердили, що він — найприйнятніший варіант iз усіх існуючих. Натомість Цімошевич повсякчас ухилявся від прямих відповідей про свою можливу участь у виборах, говорив, що то «ворожіння на кавовій гущі».

Відмова Цімошевича балотуватися на посаду президента — крах конкретного політичного плану, який довго виношувався не тільки в партійних кулуарах, але і у президентському палаці. Олександр Квасневський та лідер парламентської групи соціал- демократів Кшиштоф Янік вважали, що кандидатська місія Цімошевича стане першим кроком до інтеграції лівиці, яка останні півтора року переживає затяжну кризу. Довкола кандидатури маршалка мав постати «широкий лівоцентристський блок», що ознаменував би собою зародження нової політичної сили — проєвропейської, проринкової, здатної стримати партії правиці, що набувають впливу та популярності.

«Наполеонівські» плани верхівки відчутно попсував попередній маршалок сейму Марек Боровський, який трохи більше року тому вийшов iз лав SLD і створив власну партію — Соціал-демократію польську, яка, на його думку, і повинна стати місцем відродження лівиці. Ні про яку інтеграцію з Союзом не могло бути й мови — Боровський оголосив про свою участь у осінніх виборах. Відтак останні надії покладалися на Цімошевича як на компромісну фігуру.

Справжні причини відмови Влодзімежа Цімошевича від можливості додати до свого послужного списку ще й посаду президента Польщі напевне визначити важко. Одне, що можна точно сказати: «офіційна» причина його відходу — втома після 16-ти років у політиці — видається дещо іронічною. Не слід забувати, що Цімошевич свого часу очолював міністерство закордонних справ Польщі, а відтак є досвідченим дипломатом. У часи оголошення його кандидатури на посаду маршалка сейму Цімошевич також пояснював свою відсутність «справами, важливішими за політику» — відвідинами зубрів у Біловезькій Пущі, які, «на відміну від політики, ніколи не набридають». Але сьогодні подібні пасажі не відповідають важливості моменту. Цімошевич не може не знати, що тільки він міг скласти достойну конкуренцію головному кандидату від правиці — лідеру партії «Право і Справедливість» Леху Качинському (про це свідчать і останні соцопитування, які проводилися до відмови маршалка). Більше того, Цімошевич днями навіть висловив упевненість у тому, що він зміг би виграти вибори, якби пішов на них. Відмовляючись, він не міг не усвідомлювати, що наперед пророкує SLD поразку, яка сприятиме подальшому розвалу «лівиці». Поспішна відставка старого керівництва Союзу та висунення кандидатом міністра оборони Єжи Шмайдзінського навряд чи чомусь зарадять.

Схоже, саме тут і криється основна причина відходу Цімошевича вiд політики — він не захотів укотре рятувати репутацію SLD. Маршалок зізнався пресі, що предметом його «довгих роздумів» було те, чи хоче він бути кандидатом виключно від Союзу. Вирішив, що не хоче. Цімошевич не приховує того, що вважає SLD тією політичною силою, на якій лежить відповідальність за компрометацію «лівиці», наслідки якої він мав би нейтралізовувати як компромісний «позитивний» кандидат. Потрібно віддати належне соціал-демократичній верхівці — вибір справді був більш ніж правильним. На відміну від інших маститих представників Союзу — Юзефа Олекси, Лєшека Міллера, того ж Кшиштофа Яніка, які так чи інакше скомпрометували себе — Влодзімеж Цімошевич залишився політиком, якого можна не любити, але важко не поважати. Саме така якість для cоціал-демократів сьогодні на вагу золота. Цімошевича досить толерантно сприймають поза партією, він єдиний політик SLD, про якого по-доброму відгукуються у пресі, а одне із найвпливовіших видань — Gazeta Wyborcza, традиційно орієнтована на праві партії, відкрито йому симпатизує. Свого часу Цімошевич навіть писав для неї тексти спільно з Адамом Міхніком.

Відтак «позитивний» Цімошевич неодноразово відіграв роль «реаніматора» SLD. 1990 року він брав участь у президентських виборах і мав непоганий результат, якого було достатньо для того, аби вивести свою політичну силу в першу політичну лігу. 1996 року Цімошевич змінив скомпрометованого так званою «аферою Оліна» Юзефа Олекси на посаді прем’єр-міністра (Олекси тоді звинувачували у шпигунстві на користь Росії), нещодавно — прийняв у спадок посаду маршалка сейму від Марека Боровського. Однак, на думку політичного оглядача тижневика Wprost Ігоря Залевського, Цімошевич часто відіграє «не стільки роль «сумління», скільки «мавра» лівиці, який має відійти, коли зробить свою справу».

Відмова Цімошевича, можливо, пов’язана з розуміння того, що задум про перетворення існуючої лівиці згідно з його пріоритетами — міраж. Польська преса вказує, що Цімошевич вірить у повернення довіри до лівиці, однак це станеться лише з приходом нових людей. Брати ж відповідальність за дії нинішньої верхівки він не хоче. Тому й вирішив — піти красиво...