ПОГЛЯД НА СВІТ

Заява чотирьох президентів у Москві про підготовку до створення єдиного економічного простору Росії, Казахстану, України і Білорусі змушує припустити, щонайменше, що Президентові України було в черговий раз зроблено пропозицію, від якої неможливо відмовитися — можливо тільки знайти форму, найменш несприятливу. Відсутність будь-якого публічного обговорення ідеї, відсутність оприлюднених варіантів, розрахунків, сценаріїв, переконливих свідчень «за» чи проти, блискавичність, з якою було зроблено «заяву чотирьох» прямо вказують на те, що ідея, принаймні, не була народжена в Києві. Регіональна інтеграція, про яку йдеться в заяві, навряд чи може обманути: йдеться все-таки про те, що одночасно інтегруватися на Схід і на Захід проблематично з погляду уникнення щонайменше шизофренії, а то й більш серйозних захворювань. Те, що згаданий економічний простір має з’явитися наприкінці цього року, і відповідно, запрацювати в 2004 році, не залишає сумнівів щодо того, що російський капітал і російський бюджет не проти, по-перше, отримати плату за певні послуги, які прямо стосуються президентських виборів в Україні. І по-друге, «навіщо платити більше», тобто, вигравати якісь приватизаційні тендери, коли можна просто прийти і взяти. Слова «інтеграція», «економіка», «Європа», «Євразія» тощо до цього мають дуже непрямий стосунок.

Тут можна б сказати — ось до чого призводить політика ізоляції (та ізоляціонізму). Якби не знати, що насправді з геополітичного погляду саме подібний розвиток (за збереження мінімальних правил гри) може цілком влаштувати і Захід, який відверто боїться говорити щось конкретне стосовно України, і Схід, тобто Росію, яка навряд чи зможе відродити великодержавну вагу без можливості використання українських, казахстанських і інших ресурсів. Щоправда, головні проблеми в кожного з цих великих гравців в такому разі з’являться дуже швидко, але хто про них зараз думатиме?

«Заява чотирьох» може означати й можливість певної відстрочки, і чергову констатацію переходу СНД із стану клінічної смерті до реальної, і навіть певного роду провокацію. За умов, коли Україні практично відмовлено в можливості долучення до процесу європейської інтеграції протягом кількох наступних років, така провокація могла б і спрацювати — але результат може виявитися дуже далеким від очікуваного.

Виглядає дуже малоймовірним, щоб український парламент в його нинішньому стані зміг схвалити настільки радикальну зміну одного разу проголошеного курсу. Ситуація ж є насправді сумною не тому, що проголошуються подібні заяви, але тому, що взагалі подібні дебати можуть мати місце, і тому, що попередні роки було просто бездарно втрачено хоча б для можливості диктувати власні умови і на Сході, і на Заході. Дипломатії ж уже, здається, не звикати працювати в умовах експромту та екстриму.