Політика мстивості і покарання

Керівника програм з питань Росії та Євразії Лондонського королівського інституту міжнародних відносин Chatham House, консультанта НАТО з питань України Джеймса ШЕРРА добре знають як в Україні, так і в експертних колах усього світу. Дуже хотілося б, щоб Президент, керівники українського парламенту, уряду або їхні радники уважно сприйняли думки британського експерта, які здаються вартими уваги.

«СІРА ЗОНА» І ГЛУХОТА УКРАЇНСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА

— Пане Шерр, зважаючи на останні події: намір США натиснути на кнопку перезавантаження у відносинах із Росією, заяви Саркозі і Меркель на конференції в Мюнхені про необхідність налагодження відносин з Росією, а також розмови про європеїзацію НАТО — з одного боку, газовий конфлікт між Україною та Росією, а також створення Російською Федерацією Колективних сил оперативного розгортання в ОДКБ — з іншого, — чи не означає все це, що Україна залишиться в «сірій зоні»?

— Українці ставлять це запитання майже 20 років. Існують очевидні причини поставити це запитання тепер, але майбутнє пропонує широкий вибір. Так, адміністрація Обами хоче, як заявив Байден, «натиснути на кнопку перезавантаження» у відносинах з Росією і вивчити важливі галузі для співпраці. І вона абсолютно права. Але водночас вона підкреслює, що не сприйматиме нові сфери впливу в Європі. Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер не один раз підтвердив, що Бухарестська формула залишається у силі після російсько-грузинського конфлікту. Це ж саме зробила Велика Британія та чимало союзників. Усі знають, що в НАТО є країни, які мають відмінну точку зору. Але про це було відомо, ще до Бухарестського саміту. На мій погляд, ключовий фактор, який визначатиме майбутнє України, є сама Україна. Майбутнє буде вирішено не тим, чого хоче Україна, а тим, що вона робить чи не робить. Я не бачу жодного ризику, що Україна залишиться на самоті. Але існує ризик, що вона залишиться на узбіччі через шкоду, яку вона собі завдає, і глухоту її керівництва до застережень або допомоги.

«СТВОРЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ СИЛ ОПЕРАТИВНОГО РОЗГОРТАННЯ МАЄ ІНШУ СТРАТЕГІЧНУ МЕТУ...»

— Чи може створення Росією Колективних сил оперативного розгортання і рішення про закриття американської бази в Манас вплинути на мету Схеффера і Обами фундаментально зміцнити відносини між Росією та Заходом?

— Російське керівництво знає, що адміністрація Обами розпочала процес формування нової політики по відношенню до Росії та її сусідів, зокрема України та Грузії, в конкретних термінах. Цілком природно, що вона хоче впливати на ці дискусії. Москва чудово знає, що дехто закликає нову адміністрацію прийняти неореалістичний підхід: намагатися укласти велику угоду з Росією в обмін на відкладання планів щодо майбутнього розширення НАТО і мовчки визнати право Росії на певну форму «привілейованих» інтересів в Україні, Молдові і Південному Кавказі.

Інші в адміністрації Обами рішуче відкидають такий підхід. Але на людей по обидві сторони цієї суперечки буде впливати те, що Україна робить, аби допомогти собі.

Я підозрюю, що рішення щодо бази в Киргизстані є способом вплинути на цю дискусію: щоб нагадати Вашингтону, що в Афганістані Росія може бути корисною або ж викликати проблеми. Дискусія щодо виведення американської бази з Манасу точилася роками. Але база досі залишається там. Рішення щодо її закриття, що не те саме, що закриття бази, виглядає як «предмет торгівлі». Між іншим, подібною була погроза розмістити ракети «Іскандер» в Калінінградській області, коли при владі перебував Джордж Буш (що немає жодного сенсу у військовому плані). Це було вирішено для того, щоб підвищити температуру, отримати конкретні поступки завдяки погрозі. А тепер, коли Обама має намір зменшити температуру, погроза при всій її марності, була знята, а жест Росії стане подальшим аргументом для тих, хто виступає проти розміщення елементів американської протиракетної оборони в Центральній Європі.

Але питання посилення військового компонента в ОДКБ і, зокрема, створення Колективних сил оперативного розгортання має іншу стратегічну мету. Росія більше не може вважати за дане свою monopsomy, іншими словами, монополію покупця газу в Центральній Азії. І справа не в існуванні реального ризику, що Захід зможе збудувати газопроводи через Каспійське море, а у величезному попиті на газ китайського, індійського ринку, а також японського.

Хоча Китай значно обережніший за Росію, зате він діє більш методично, поширюючи свій вплив у Центральній Азії. Москва знає, що головною проблемою для режимів Центральної Азії залишається внутрішня безпека. Тому створюючи компонент швидкого реагування в ОДКБ, Росія підкреслює те, яку роль вона відіграє, забезпечуючи внутрішню безпеку і нагадуючи місцевим гравцям, що вона може завдати шкоди їхній безпеці, якщо не будуть враховані її інтереси.

— Звідси можна зробити висновок, що всі енергетичні ресурси цього регіону будуть під російським контролем...

— Хто може це сказати? Але саме цього хоче Росія й бачить, що це робити дедалі важче. Я підозрюю, що Росія вживе всіх необхідних заходів, аби зберегти свій вплив, яким вона насолоджувалася досі.

«УКРАЇНА НЕ ДОПОМОГЛА СОБІ ПІД ЧАС ОСТАННЬОЇ КРИЗИ...»

— Продовжуючи енергетичну тему, хотілось би почути вашу думку щодо того, чи правильно зрозуміла Європа уроки з нещодавнього газового конфлікту між Україною та Росією?

— Ще рано про це говорити. Але поведінка Європейського Союзу під час цієї кризи не вказує на те, що Брюссель виніс уроки з попередньої газової кризи (в 2006 році.). Тоді ЄС підтримав Україну. І ця підтримка змусила Росію відступити. Зображуючи нещодавню кризу як «комерційну суперечку» і «двосторонню проблему», головування Чеської Республіки завдало реальної шкоди. По-перше, він або не зрозумів характеру цього конфлікту, або не хотів зрозуміти. Як би не розпочиналися такі суперечки, досить дивним виглядає уявлення, що сторони можуть відокремити економічний, політичний і геополітичний аспект конфлікту. По-друге, зайнявши таку позицію, ЄС «виключив себе із сценарію» на декілька критичних днів. По-третє, така позиція дала Москві «зелене світло» робити найгірше, що і сталося. Посилання на ціни і контракти швидко перекинулися на більш широкі стратегічні цілі: дискредитацію України як транзитної країни й усунення української газотранспортної системи з українських рук. Звісно, ніхто в Росії не буде таким незграбним, щоб намагатися прямо заволодіти контролем над цією газотранспортною системою, і ніхто там немає фінансових коштів, щоб підтримувати її в робочому стані. Але зараз стає реальністю європейський консорціум на російських умовах і за участю Росії. За таких умов Україна не зможе в майбутньому зробити те, що вона успішно робила в січні: направити у реверсному напрямку газ для своїх споживачів — іншими словами, відокремити свою систему від російської. Як відомо, диявол ховається у деталях! Існує величезна відмінність між спільним управлінням газопроводу з «Газпромом» і його улюбленими партнерами в Європі та європеїзацією української газотранспортної системи на основі, що наближує Україну до Європи. Також існує величезна відмінність між відкриттям енергетичного сектора допомоги, — українських енергетичних ресурсів для експлуатації — західним урядам й інвесторам — та «приватизацією» «інсайдерами» і тіньовими структурами. Останнє може лише стати продовженням згубного статус-кво, який вигідний невеликій купці людей за рахунок країни. Плодами такого згубного статус-кво є надзвичайно непрозора, закрита енергетична система і надзвичайна залежність від зовнішніх ресурсів і неспроможність видобутку українських ресурсів.

Україна не допомогла собі під час останньої кризи. Росія транслювала свою позицію енергійно, самовпевнено — з підступністю, бо її пояснення використовували правду з метою приховати її. Україна транслювала правду із запізненням і пошепки. Як у грузинському конфлікті, росіяни знали, чого хочуть, вони знали, як отримати бажане. Тим часом інші ключові сторони, Україна та ЄС залишалися далеко позаду. Але Росія майже зруйнувала власну гру, коли 6 січня перекрила постачання газу до Європи. Як у випадку з Грузією у вирішальний момент кризи емоції взяли гору і обережна, виважена політика стала вправою мстивості і покарання. Тому зрештою росіяни завдали шкоди не лише репутації України, а й власній репутації. А чому Москва має переживати, якщо Європа злякалася настільки, що дозволила їй робити те, що вона хоче?

ЄВРОПЕЙСЬКІ ТЕХНОКРАТИ Й відносини на схід від річки Прут

— Чи не є це свідченням того, що Європі бракує сильного лідерства, і досі залишається проблема, про яку згадував Кіссінджер: там немає кому телефонувати?

— Що стосується енергетичної політики, то й досі немає «Європи». Існують політичні документи ЄС і національна політика країн в сфері енергетики. Деякі національні уряди вважають, що немає таких проблем, які спричиняє партнерство з Росією, котрі не можуть бути «вилікувані» завдяки глибшому партнерству з Росією. Але більш серйозна проблема полягає у відсутності людей, які готові займатися політичним виміром енергетичних проблем, що постають перед Євросоюзом. І це є також правдою по відношенню до деяких країн «Нової Європи», останніх членів ЄС. Деякі з високопоставлених урядовців стали настільки асимільованими в «стару Європу» і так налаштовані на асиміляцію, що вони закрили за собою двері до власної історії. «Європейський процес» створив ціле нове покоління технократів і адміністраторів, яких нічого не турбує, за винятком економіки та бізнесу. Багато з них забули чи хочуть забути, якими є відносини на схід від річки Прут. Багато також обрало психологію лінії Мажино: переконання, що «Європа» може ізолюватися від держав, не членів ЄС, які досі страждають від спадщини та тягаря, які вони хотіли б вірити, що вони здолали. Будь-яка проста розумна людина може зрозуміти марність відокремлення російсько-українсько-європейських енергетичних відносин від російсько-українських відносин. Але це, як принцип, є те, що багато хто всередині ЄС намагався робити.

РЕАЛЬНІСТЬ І СТРУКТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ

— Багато хто в Україні вірить, що наша країна може відігравати роль у структурах європейської безпеки та оборони. Цю точку зору висловила прем’єр-міністр Юлія Тимошенко у своєму виступі в Мюнхені. Пане Шерр, на вашу думку, чи варто українцям вірити в структуру, яка фактично не існує?

— Вона існує. Погляньте на роль, яку грають сили ЄС в Македонії та Боснії. Звісно, перед цією структурою багато роботи попереду. Звісно, вона не замінює НАТО, але вона не має такого наміру.

Коментарі прем’єр-міністра в Мюнхені варті уваги, але вони були також далекими від реальності. Реальність полягає в тому, що імідж України та її репутація були підірвані по всій Європі. Причому серйозно. Багато європейських урядів та мільйони простих людей звинувачують Україну в тому, що їхні домівки залишилися без тепла взимку. Вони звинувачують Україну не за погану комунікацію, а за некомпетентність, софістику, крадіжку газу. Їхнє сприйняття може бути неправильним, навіть фундаментально неправильним, але воно є політичним фактом. Найневідкладнішим завданням України має стати відновлення власної довіри: довіри як до партнера, якому можна довіряти у постачанні Європі 40 відсотків газу, який вона споживає.

Україна не зможе цього зробити, допоки не розпочне наводити лад у власному домі: по-перше, запобігти тому, щоб політичний розкол не зруйнував національні інтереси країни та міжнародні відносини; по-друге, модернізувати енергетичний сектор і давати відсіч інтересам тим, хто чинить опір модернізації; по-третє, бути абсолютно чесним і професійним у поясненні проблем, які постали; по-четверте, створити умови, які дають іншим заохочення допомагати. Енергетична криза стала найчіткішою можливою демонстрацією того, що політичні та адміністративні структури країни не працюють належним чином. Бюрократія є склеротичною. Інформацію приховують від тих людей, які її потребують. Відповідальності уникають, ініціатива карається. Потрібно бути детективом, щоб знати, що вирішено і ким. Сучасна країна не може керуватися таким чином. Попри свої недоліки, Європейський Союз є сучасним місцем. Якщо Україна хоче приєднатися до нього чи відчувати з його боку повагу, вона має змінитися.

— То цей брак реальності стосується і структур європейської безпеки та оборони?

— Участь у структурі європейської безпеки та оборони не замінить внутрішні зміни. Добра політика не може імплементуватися поганими інституціями. У відсутності ефективних інституцій, політика є не чим іншим, як словами та фразами. ЄС дасть відповідь словами та фразами. Так само діятиме НАТО. Якщо Україна хоче, аби голова Єврокомісії Жозе Мануєль Баррозо чи генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер зробили щось, а не говорили, тоді Україна має щось зробити. І вже більше не можна марнувати часу.