Політика пам’яті за Андреасом Умландом

Є підстави гадати, що змістовна й інтелектуальна цінність публічних виступів експертів, політологів, відомих суспільству фахівців гуманітарної сфери (істориків, соціологів, правознавців, дипломатів) визначається небанальністю поставлених цими експертами проблемних запитань, глибиною аналізу конкретної ситуації, володінням реальними фактами часто суворої дійсності (і ще більшою мірою — жорстокими реаліями історії) і, звісна річ, умінням робити адекватні, логічні й чесні висновки. Андреас Умланд, німецький політолог, доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», засновник Київського політичного дискусійного клубу німецької служби академічних обмінів, є саме тим фахівцем, спілкування з яким — завжди цікаве та корисне, навіть якщо подеколи складно цілковито погодитися з його поглядами. Жвава розмова пана Умланда з Наталією Влащенко на «112 каналі» дає багату поживу для роздумів, попри те, що не в усьому пан Умланд, на превеликий жаль, виявився вільним від міфологем і стереотипів радянської пропаганди, а в деяких найважливіших аспектах, на думку автора цих рядків, виявив не цілком обґрунтований оптимізм. Але ж відомо: корисніше посперечатися з компетентною людиною із життєво важливих питань, аніж нудно погоджуватися зі співрозмовником, ведучи порожню розмову, по суті, ні про що. Втім, стисло розповімо суть справи...

Перш за все, про речі, де Андреас Умланд, про що доводиться щиро шкодувати, знову повторив сумнозвісні кліше часів існування «Союзу нерушимого». Відповідаючи на запитання Наталії Влащенко: «Які виклики стоять перед Україною всередині країни й у світовому контексті?» — німецький політолог заявив буквально таке: «Одна проблема, яку я бачу і де Україна пішла в неправильному напрямку після Євромайдану, — це політика пам’яті, яка зараз проводиться таким чином, що, зокрема, ОУН подається як якийсь еталон українського патріотизму. З цим пов’язані великі проблеми в зовнішніх відносинах. Є ціла низка внутрішніх проблем, які з цим пов’язані, тому що це не підтримується всім населенням. Для мене найважливіші проблеми, які з цього випливають, — зовнішньополітичні».

Адже, як стверджує А. Умланд, «той націоналізм, провідниками якого були Бандера, Шухевич, — він був антизахисним, антиєвропейським, антисемітським, антипольським (все одночасно? — І. С.), і тому він просто не підходить для процесу сьогоднішньої європейської інтеграції України. Він створює безліч проблем з головними партнерами України в Європі — це Польща та Німеччина (чи випливає з цього, що українська політика національної пам’яті має визначатись вказаними державами? А може, вибір такої політики — суверенне право кожного народу? — І. С.). Для Німеччини це теж велика проблема, тому що Шухевич був не лише командиром УПА, а й колабораціоністом» (докази? Де, ким і коли це було визнано? Зрозуміло, що Путін, Д. Кисельов й, більше того, Андропов аплодували, і все ж таки... — І. С.).

І далі А. Умланд говорить: «Внутрішнє примирення в Україні — це окрема складна проблема. У цьому й парадокс цієї політики пам’яті, що це створює проблеми на стількох фронтах, що вона здається мені просто згубною. Для мене важливіше, що думають поляки (характерне зізнання! — І. С.). Ці резолюції парламенту Польщі, за якими Волинську різню (суто польське формулювання. — І. С.) було визнано геноцидом, — вони у певному сенсі є відповіддю на цю політику пам’яті України» (тобто немає жодної однобокості, тенденційності — просто «законна відповідь»... — І. С.).

Взагалі німецький учений вважає, що «це вже такий собі пінг-понг іде зараз між Україною та Польщею, і це дуже погано для України, тому що Україні потрібна Польща в ЄС (стереотипна, принизлива для нас і багато в чому фальшива формула. Таке враження, що без цих адвокатів ми просто пропадемо... — І. С.), і внаслідок цієї політики пам’яті Україна втрачає зараз своїх кращих друзів».

Ось такі міркування Андреаса Умланда — людини доволі знаної в Україні, відомої своїми ліберальними, проєвропейськими поглядами, кваліфікованого експерта, дружньо налаштованого до нашої держави. Що тут можна сказати? Найперше, мабуть, те, що ані високі наукові ступені, здобуті на Заході, ані найпрестижніші дипломи провідних європейських вишів ще не є, на превеликий жаль, стовідсотковою гарантією цілковитої наукової об’єктивності й політичної незаангажованості (нехай пан Умланд, чия наукова діяльність, безумовно, в цілому варта щирої поваги, не ображається на ці слова). Схоже, це не провина, а проблема німецького вченого — адже західна система освіти й досі ще не «вичищена» від російських імперських кліше. Їх повторюють часом навіть цілком добросовісні та компетентні люди.

А тепер по суті. Де конкретно А. Умланд побачив, що «ОУН подається як якийсь еталон українського патріотизму»? На підставі чого він зробив такий висновок? Якщо після 70 років тотальної маніпуляції та тоталітарної брехні (коли ОУН подавалась, передусім на сході й півдні України) як зграя катів та нелюдів, які нещадно вбивали немовлят, жінок і старих людей, нарешті почали розповідати правду історії: так, далеко не всі в ОУН були «іконописними» героями, є за що сперечатись і з Бандерою, і з Шухевичем, але ці люди боролись за свою незалежну державу на своїй таки землі, боролися проти двох тоталітарних імперій — Московської та нацистської — й тому боронили святу, законну та справедливу справу. Вони не прагнули поневолити інші народи — боролися за незалежну державу свого народу. А те, що методи цієї боротьби далеко не завжди були «європейськими» (в сучасному розумінні слова), те, що Бандера не міг і не мав права діяти як Махатма Ганді («реалії» боротьби були геть не ті!), те, що доводилось протистояти в 30-х роках ХХ ст. і польській владі, яка анексувала наші західні землі й репресовувала, ув’язнювала, катувала українців, — все це аж ніяк не дає підстав Андреасу Умланду звинувачувати ОУН в «антизахідництві» (у 1949—1951 рр. керівники організації просили Захід, зокрема США, про допомогу — жодної відповіді), «антиєвропейськості», «антипольськості», тим більше, «антисемітизмі». Важливо розуміти, що національно-визвольна боротьба нації, яка мусить зі зброєю в руках боротись у нелюдських обставинах за своє виживання (реалії Другої світової були саме такими) має не аж так багато шансів бути абсолютно, «бездоганно» європейською... Не такі були вороги...

І останнє. А. Умланд вів мову не лише про історію й пам’ять, а й про реформи в Україні та про час, що відведений на них (а він зовсім не безмежний, навпаки, менший, цілком можливо, ніж ми гадаємо). На думку німецького фахівця (помірковано-оптимістичну), потихеньку з’являється нова система, щоправда, дуже повільно і з великими зигзагами». Питання лише в тому, чи дала нам Історія часу досить для того, щоб устигнути створити нову систему на тлі жорстоких внутрішньонаціональних і глобальних викликів.