Попередження Косова
Нині найбільші світові «центри впливу» намагаються дійти згоди відносно долі Косова, і ця угода потім отримає формальне закріплення в рішенні ООН. В Україні зараз на передньому плані інші проблеми, і ця тема згадується скупо. Адже Косове може стати небезпечним прецедентом, незважаючи на запевнення деяких політиків (див. у «Дні» №75 статтю «Вчинки Росії» У. Еллеман-Йенсена, колишнього міністра закордонних справ Данії). Наприклад, Кондолізза Райс у Москві обіцяла, що Косове не стане прецедентом. Але чи дійсно все так безневинно і нас абсолютно не стосується?
Відразу зазначимо, що вірити обіцянкам політиків — справа занадто ризикована. Пригадаємо знамените Чемберленівське: «Я привіз вам мир!», промовлене після вилучення солідного шматка території у Чехословаччини і незадовго до початку Другої світової війни.
За останнє сторіччя Європа пережила декілька «великих переділів» кордонів, які змінили долю багатьох мільйонів людей. Внаслідок цього деякі колишні колонізовані народи отримали бажану незалежність; в інших же випадках у переможених у війні просто відбирали території, мало піклуючись про логіку перекрою кордонів і його наслідки, створюючи карколомні проблеми для нащадків.
Надання «незалежності» Косову (всі розуміють, що незалежним воно пробуде недовго) лише на перший погляд видається справедливим розв’язанням проблеми. Адже Косове — це історично колишня сербська територія; і хоч албанці нині складають на ній більшість, там проживала й значна кількість сербів, змушених потім тікати через переслідування. Косове було частиною Югославії й входило до складу Сербії як автономний край. Але албанці за комуністичного режиму не користувалися «любов’ю» белградської влади та сербської більшості. Косове було найбіднішим регіоном Сербії. Це і стало основним джерелом майбутніх проблем.
За допомогою косовського варіанту розв’язання етнічних проблем створюється прецедент примусового видалення території в однієї держави для передачі іншій.
Чого ж норовиться Росія? Може, їй варто було б за тією ж схемою проковтнути Придністров’я, Абхазію та інші ласі шматочки в СНД? Адже США в Косові багато в чому лише повторили те, що Москва вже раніше успішно здійснила в Придністров’ї й Абхазії.
По-перше, відділенням Косова ще більш послаблюється Сербія — потенційний союзник Росії.
А по-друге, сама Росія може стати в майбутньому об’єктом для застосування косовського варіанту. Вона володіє величезною територією з різноманітним — багатонаціональним і багатоконфесійним — населенням; і окремі регіони дуже слабо пов’язані один з одним як економічними, так і суто людськими зв’язками. Навіть такі регіони, як Далекий Схід і Сибір, в принципі, вразливі для сепаратизму через зростання місництва і так званий регіональний патріотизм. Це зумовлене наявністю в цих регіонах значних природних багатств і в той же час їхньою віддаленістю від центру, низьким рівнем життя більшої частини населення, слабким зв’язком з іншими територіями, а також наявністю місцевих політико-економічних кланів (напівкримінальних або явно кримінальних), що прагнуть до повновладного господарювання на «опікуваній» території.
Свого часу тривогу в Росії викликав факт, виявлений переписом населення, — бути етнічним росіянином у Росії стало «не модно». Понад сто тисяч осіб визначили свою національність як «помори» (в Архангельській області) і «козаки» (на Дону та Кубані).
Республіки північного Кавказу, Татарстан, Башкирія, Калмикія є ще більш гарячими регіонами з погляду сепаратистських спрямувань. Крім цього, деякі сусідні країни пам’ятають, що Росія (СРСР) придбала в минулому сторіччі ряд територій не зовсім джентльменським способом; і коли-небудь можуть зажадати «сатисфакції».
У Росії як найпростіший засіб від сепаратизму офіційно стимулюється великоруський націоналізм, який крок за кроком витісняє не тільки етнічну індиферентність, а й нормальне почуття національної гідності. Почався наступ на національно-територіальні утворення, деякі з яких вже ліквідовано. Поступово урізуються права і більших національних об’єднань — автономних республік, йде зміцнення владної вертикалі.
Росія відчайдушно бореться проти надання «незалежності» Косову, побоюючись ланцюгової реакції нових суверенітетів на власній території. Але і нас, українців, проблема Косова повинна змусити замислитися. Територіальні проблеми і претензії в Європі — та й у всьому світі — не зникли назавжди. Вони таяться в головах як пересічних обивателів, так і впливових осіб, лише зрідка прориваючись назовні у формі необережного висловлювання або одкровень «у своєму колі», загрожуючи заволодіти масовою свідомістю за сприятливих обставин, а виникнення «сприятливих обставин» аж ніяк не виключено навіть у Європі.
Україна, як і Росія, ще не має розвиненого цілісного економічного організму і додатково потерпає від нестачі енергоресурсів. Вона, до того ж, не має єдиного інформаційного і культурного простору. Рівень життя населення у нас нижчий, ніж у багатьох сусідів. Все це створює широке поле діяльності для сепаратизму. За кордонами нашої країни — в усіх напрямах, а не лише на Північному Сході — є впливові сили, ладні в будь-який момент розіграти й у нас карту сепаратизму. Через підтримку ззовні та бездіяльність українського суспільства і держави поступово наростають проблеми типу «русинства», «донецького» або «кримського» сепаратизму.
Україна (як і Росія) розглядається в деяких країнах як потенційний «донор» для здачі своїх територій. Взагалі, всі країни СНД (зрозуміло, крім Росії) ще остаточно не прийняті європейською і світовою суспільною свідомістю як самодостатні національно-державні одиниці, «гідні» самостійності...
Так і Росія зараз сприймається багатьма як заслаблий мамонт, якого, рано чи пізно, можна буде остаточно загнати та «завалити». Зона країн СНД для багатьох політиків за кордоном — це терра інкогніта, «сіра зона», небезпечна невідомістю й непередбачуваністю, — зона, яку краще за все або відгородити високою стіною і дати спокій, або поступово поставити під свій контроль і вже після цього почати її перерозподіл і освоєння.
Потрібно також врахувати, що нас — Україну, Грузію та інші країни СНД — багато хто за рубежем підтримують лише з однієї причині: Росія, навіть ослабіла, все ще залишається небезпечним «мамонтом», й її побоюються, і з цієї причини симпатизують деяким колишнім союзним республікам у їхньому опорі російському експансіонізму. У разі різкого ослаблення Росії ставлення до нас, найвірогідніше, зміниться, і дехто спробує надати «незалежність» русинам або жителям Криму.
Таким чином, проблема Косова і Сербії зачіпає, на жаль, і Україну. Взагалі, територіальна цілісність — це одна зі сфер, де інтереси України і Росії, за великим рахунком, збігаються. Слідуючи косовському варіанту, Росія може попервах щось придбати, але втратити вона може набагато більше. Тому вона має бути зацікавлена в недопущенні примусового переділу державних кордонів у Європі. Але для цього їй не слід було б підтримувати сепаратизм у країнах СНД, інакше всі її заяви й демарші залишаються абсолютно непереконливими. У Москві забувають стару істину — що посієш, те й збереш.
Національним меншинам у всіх країнах, і Росії та в Україні зокрема, повинні бути гарантовані всі громадянські права, в тому числі й право на особисту безпеку, на рівність при працевлаштуванні й оплаті, право на збереження етнічної ідентичності, на використання рідної мови в сферах, визначених розумними законами відповідно до конкретної ситуації кожної країни, право на розвиток своєї культури...
Косове — це застереження. І корисно було б своєчасно зробити висновки, аби коли- небудь і нам «доброзичливці» не нав’язали косовський варіант розв’язання етнічних і регіональних проблем. Деякі з цих висновків лежать, як то мовиться, на поверхні.
Якщо жити в нашій державі буде вигідно переважній більшості громадян і якщо бути українцем стане престижно, то не з’являтимуться усе нові «русини», «чорноморські козаки» тощо. Бідні, практично безправні й принижені люди готові назватися ким завгодно — або з почуття протесту, або з бажання отримати хоч якусь надію на поліпшення свого життя в майбутньому, або хоча б задля своїх нащадків.
Намагаючись перетворити україномовних громадян (близько 65% населення країни згідно з переписом) у національно-культурну меншину, нацьковуючи на них інші національні групи, деякі наші політики, та й не тільки політики, — хтось свідомо, а хтось неусвідомлено — закладають вибухівку під Українську державу.
І національна більшість, і національні меншини повинні відчувати свою повноцінність, отримуючи можливість задовольняти свої загальногромадянські та етнічні потреби в розумних межах, встановлених законами. Тим часом українська держава вже, ймовірно, пропустила той час, коли за допомогою створення і впровадження довгострокової культурної та мовної програми можна було уникнути появи офіційно визнаних регіональних мов. У деяких областях України їхня поява тепер вже неминуча. А Крим — як автономна республіка — вже мав разом із загальнодержавною українською і свої регіональні мови (російську і кримськотатарську), але позбавився їх після прийняття конституції Криму, скомпонованої комуністом Грачом, тогочасним головою Верховної Ради Криму. І тепер кримські комуністи борються разом з усіма проросійськими силами за офіційний статус російської мови в Криму — за статус, який вони власноручно ліквідували. Над цим варто було б замислитися.
Однак необхідно так розробити відповідне законодавство і так втілити його в реальність, щоб воно не стало засобом придушення української мови в дво- і багатомовних областях, а, навпаки, дало б і їй можливість для розширення сфери застосування; тим більше, що цього бажає значна частина населення «проблемних» регіонів. Крім цього, державною мовою зобов’язані володіти всі, хто перебуває на державній службі, чия праця оплачується державою, незалежно від регіону проживання. Це повністю відповідає сучасним демократичним правовим нормам.
Однак доки наші політико-економічні клани не припинять війну на знищення, доки вони не прийдуть до взаємоприйнятних компромісів і не встановлять розумні демократичні «правила гри», що існують в європейських країнах, або доки суспільство не примусить їх це зробити — доти держава не матиме можливості здійснити давно назрілі перетворення в нашій країні. При встановленні дійсно демократичного порядку в цих кланів і груп зникне потреба (і можливість!) в розділенні України на автономні або незалежні зони впливу, точніше, — зони безконтрольного господарювання.
«Косовський варіант» не дає мирного і справедливого розв’язання національних проблем; він вже приніс жителям цього краю незліченні біди і створює проблему для майбутніх поколінь. На жаль, «центри впливу», що займаються проблемою Косова, не дуже стурбовані долею малих груп, уражених у правах. Вони всього лише розігрують партію у своїх інтересах, використовуючи ці групи за пішаків.
