Порятунок для Кіпру — геополітичний провал для Росії
Процес переговорів з приводу порятунку Кіпру був свого роду протистоянням між Москвою і ЄС. Який з двох найбільших добродійників Кіпру міг би отримати більш вигідну угоду? Минулого тижня парламентарі Кіпру намагалися укласти договір з ЄС. Вони також намагалися вести переговори з Росією з приводу продовження кредиту. Їх план полягав у тому, що чим більше вони отримають від Росії, тим менше їм потрібно буде брати в Євросоюзу, що зробить процес виходу з кризи менш болючим. Кіпру настільки це було потрібно, що він навіть запропонував Росії частки у своїх нещодавно виявлених запасах природного газу.
Це було для Росії можливістю зробити Кіпр — державу-клієнт — ще лояльнішим і презентувати себе як альтернативу Євросоюзу, що є однією з давніх спроб країни «притягнути» Східну Європу до своєї «орбіти» і таким чином зменшити відносну силу Заходу. Під час переговорів російський прем’єр-міністр публічно розкритикував ЄС, назвавши його «слоном у посудній лавці».
...Іншими словами, Москва, можливо, намагається змусити Кіпр погодитися на угоду, яка була б щонайбільше вигідною для Росії. Пол Мерфі з Financial Times, якого цитує Салмон, вважає, що це змусило Кіпр піти за сценарієм у стилі «все або нічого». «Кіпру зараз належить вибрати між двома альтернативами: стати поручителем гангстерських російських фінансів або повністю повернутися до Європи, закрити велику частину свого тіньового банківського сектору і перевести свою економіку до чого-небудь стійкішого», — написав Мерфі.
Можливо, Москва думала, що це прихилить її «клієнтську» державу до проросійського вибору, проте, схоже, ефект вийшов зворотним.
...Агресивний підхід Москви в стилі «все або нічого» тільки підштовхнув Кіпр ближче до Європи. Такий сценарій може здатися знайомим для тих, хто добре знає історію холодної війни: тоді такий суворий контроль над Східною Європою, як доктрина Брежнєва, допоміг посіяти сім’я політичної смути, розвалу Радянського Союзу і поширення НАТО, яке розпочалося після нього, на схід до самої Румунії. Це, звичайно, екстремальний приклад, але він демонструє певні звички російської зовнішньої політики. 2009 року, коли Росія перекрила поставки газу до України ( і разом з нею — до великої частини південно-східної Європи, яка імпортує російські енергоресурси через Україну), намагаючись змусити країну сплатити борги Москві, це у результаті коштувало Росії мільярда доларів у втраченому експорті. Також, можливо, це рішення підірвало репутацію країни як безпечного джерела енергії.
Ось що написав оглядач Foreign Policy Ден Дрезнер з приводу ситуації з Кіпром, кажучи про Росію: «Ось вам і вся противага Європейському Союзу. Москва не змогла зрушити явно ослаблений Євросоюз з його позиції щодо країни-члена ЄС з найближчими зв’язками з Росією». Москва явно мала всі карти, щоб перемогти на Кіпрі, забезпечити хороші умови для своїх кредиторів і притягнути клієнтську державу трохи ближче до себе. Проте, якщо продовжувати використовувати аналогію з владою, здається, що Москва не розуміє, що гра, в яку вона грає, змінилася. Це більше не холодна війна — Росія не може силоміць протиснути своє повернення до Європи.
Між іншим, це той самий урок, що Росія, можливо, дістала і на Близькому Сході. Вона може відправляти своєму вірному союзникові Башару Асаду стільки зброї, скільки їй заманеться, — проте вона не може зупинити арабську весну.
The Washington Post, 26 березня 2013 переклад ІНОСМІ.Ru
