Про ПРО, яке зачіпає й нас
Сполучені Штати Америки вирішили розгорнути національну систему протиракетної оборони. Росія, як і варто було очікувати, виступила різко проти. Франція, Італія й навіть Німеччина критикують американські плани як такі, що руйнують досягнутий баланс сил. Київ мовчить.
Могло б здатися, що нас насправді великі військово-стратегічні й не стосуються. Україна благополучно позбулася радянської ядерно-ракетної спадщини в добровільно-примусовому порядку, тепер вона не є ні ядерною, ні ракетною державою і, відповідно, ніяк не визначає світової розстановки сил.
Договори про протиракетну оборону 1972 р. i про ракети середньої та малої дальності 1986 р. виходили з існування двополюсного світу, стабільність у якому гарантувалася здатністю Москви та Вашингтону домовитися полюбовно — і вони більш-менш гарантували саме таку стабільність.
Нова спроба США відродити вже не нову ідею «зоряних війн» — констатація того факту, що, власне, старої системи вже немає. А полюс залишився лише один. Це — з точки зору Вашингтону. З точки зору Москви — полюсів щонайменше двоє. З точки зору ще не народженої остаточно єдиної Європи — їх дещо більше. Саме тому неядерні Німеччина та Італія явно незадоволені очевидною демонстрацією світового панування і не збираються цього приховувати.
Саме тому цікаво — а що, власне, думає з цього приводу офіційна Україна? Здається, на всіх можливих форумах її категорично визнають за важливий чинник європейської стабільності та безпеки. Ця теорія уже мала б набути якихось фактичних рис — тобто хоча б якоїсь ясності в тому, якої саме стабільності та безпеки хотілося б Україні і до якої вона беззаперечно могла б щось додати. Стабільність світу «двох таборів» вимагає чіткого визначення, хто з ким і проти кого, а також готовності до можливих серйозних політичних, і не лише, ускладнень. Стабільність теоретично багатополюсного світу вимагає значно більшої активності та наполегливості, значно більшої сміливості в подачі та аргументованому захисті своєї власної точки зору. Власне, запровадження американської системи ПРО, безумовно, змінить існуючу на сьогодні ситуацію, і до цього варто було б принаймні підготуватися. Стабільність однополюсного світу з беззаперечним лідерством США не означає автоматичного переходу в розряд сателітів, але загрожує повною втратою ще не набутого навіть регіонального впливу.
Київ мовчить — не в його традиціях реагувати швидко, влучно та зрозуміло для всіх. Вибір, очевидно, не з найлегших. Притому, що Захід більше лякає можливість того, що Україна може стати провідником ідей Москви, ніж її залежність від заокеанського партнера — як доводилося чути і в Парижі, і в Брюсселі.
З іншого боку, Києву вже не раз досить прозоро натякали, що сума український газових боргів може бути радикально переглянутою в разі, коли керівництво країни прихильніше ставитиметься до російських ініціатив на міжнародній арені. Останні російські ініціативи, між тим, чітко спрямовані на відродження колишньої ролі Москви, від чого не в захваті, здається, ніхто.
Тож характерне українське вичікування цілком може призвести до зовсім небажаного результату — кінця України як якоїсь самостійної сили. Інше питання — чи справді вона хоче бути самостійною.
