Прийшов час посилити евро
Євро страждає від структурного дефіциту. В нього є центральний банк, але в нього немає централізованої фінансової системи, а функцію нагляду за банківською системою покладено на національну владу. Ці недоліки все більше заявляють про себе, посилюючи фінансову кризу.
Процес набув серйозного розвиту після банкрутства Lehman Brothers, коли 12 жовтня 2008 року європейські міністри фінансів вирішили запевнити свою громадськість у тому, що вони не дозволять розоритися жодній іншій системно важливій фінансовій установі. За відсутності централізованої фінансової системи, це завдання лягло на національну владу. Ця домовленість зумовила безпосередню та важку фінансову кризу в нових державах-членах Європейського Союзу, які ще не ввели євро. Зрештою, це загострило без того напружені відносини всередині зони євро.
Більшу частину кредиту в нових державах-членах надають банки зони євро, а більша частина внутрішнього боргу вимірюється в іноземних валютах. Оскільки банки зони євро попросили захисту в своїх рідних країн, перевівши в них свій капітал, східноєвропейські валюти та ринки облігацій зазнали тиску, їхні економічні системи ослабли, а здатність сімей погасити свої борги знизилася. Банки з великим доступом до Східної Європи дійшли висновку, що їхні баланси поменшали.
Здатність окремих держав-членів захищати свої банки стала предметом обговорень, а розмах відсоткової ставки між різними урядовими облігаціями став тривожно збільшуватися. Більш того, національні регулятори в своїх спробах захистити свої банки мимоволі виявилися втягнутими в політику «зроби сусіда убогим». Усе це сприяє внутрішньому напруженню.
У той же час прогресуюча фінансова криза переконливо продемонструвала переваги загальної валюти. Без неї деякі члени зони євро, можливо, опинилися б у такому ж скрутному становищі, як і східноєвропейські країни.
Фактично, Греція страждає менше, ніж Данія, хоч її основні принципи набагато гірші. Євро може бути в стані стресу, але воно входить у загальний обіг. Більш слабкі члени, звичайно ж, чіплятимуться за нього; якщо й існує певна небезпека, то вона виходить від найсильнішого члена — Німеччини.
Ставлення Німеччини до фінансової кризи розходиться зі ставленням більшої частини світу, але легко зрозуміти чому. Вона все ще травмована своєю історичною пам’яттю про 30-ті роки, коли нестримна інфляція у Веймарській Республіці призвела до піднесення Гітлера. У той час як інша частина світу визнає, що спосіб протистояти розвалу кредиту полягає в тому, щоб розширити грошову базу, Німеччина виступає проти будь-якої політики, яка може викликати остаточну інфляцію. Більш того, в той час як Німеччина була твердим прихильником європейської інтеграції, вона, через зрозумілі причини не хоче стати глибокою кишенею, яка фінансує вихід із кризи в зоні євро.
І все ж, у цій ситуації гостро необхідна інституційна реформа, і Німеччина отримає з неї таку ж велику вигоду, як і інші. Створення урядового ринку облігацій в зоні євро принесе негайну користь у доповнення до усунення структурного дефіциту.
Передусім це посилить довіру порятунку банківської системи та дозволить надати додаткову підтримку більш новим і вразливим членам ЄС. Крім того, це послужить механізмом фінансування для скоординованої протициклічної фінансової політики. Якщо зробити це правильно, то це зменшить неспокій Німеччини, що інші країни порпаються в її кишені.
Ринок облігацій і вексельний ринок у зоні євро слугуватимуть як доповнення, але не замінять існуючих ринків урядових облігацій окремих країн. Вони перебуватимуть під контролем міністрів фінансів зони євро. Регулювання фінансової системи тоді буде передане до рук Європейського Центробанку, а завдання забезпечення — і, якщо потрібно, порятунку фінансових установ — ляже на міністрів фінансів.
Це створить єдину фінансову систему з хорошою підтримкою всередині зони євро. Навіть Велика Британія, яка бореться з дуже великою банківською системою з недостатнім обіговим капіталом, може схилитися до вступу.
Облігації зони євро могли б використовуватися для того, щоб допомогти новим державам ЄС, які ще не вступили в зону єдиної валюти. Вони могли б також послужити для того, щоб збільшити кредитоспроможність ЄС за межами поточних мандатів Європейського інвестиційного банку і Європейського банку реконструкції та розвитку. Тоді ЄС міг би фінансувати інвестиційні програми, які об’єднують протициклічну функцію з важливими європейськими цілями, такими, як електрична мережа, мережа газо- та нафтопроводів, інвестиції в альтернативні види енергії й громадські роботи на Україні, що створюють зайнятість.
Усі ці інвестиції допомогли б розбити мертву хватку, якою Росія тримає Європу. Заперечення про те, що дуже багато часу піде на те, щоб послужити протициклічній меті, можна відхилити на тій підставі, що спад також, швидше за все, триватиме довго.
Потрібно буде вирішити два тернистих питання — розподіл боргового тягаря серед держав-членів і відносне право голосу різних міністрів фінансів у зоні євро. Німеччина ж сприйме існуючі прецеденти, а саме бюджет ЄС і склад ЄЦБ, як несправедливі та неприйнятні.
Хоч багато держав-членів відмовляться погодитися на рішення, яке змінює внутрішню рівновагу сил в ЄС, деякі поступки будуть необхідні для того, щоб взяти Німеччину на борт. Зазвичай, криза потрібна для того, щоб знайти компроміс, але криза вже назріває, і чим швидше її буде подолано, тим краще.
Джордж СОРОС — голова Управління Фонду Сороса. Його остання книжка «Роздуми про кризу 2008 року».
