Психологічний вимір роззброєння
З одного боку, здавалося б, на практиці стало проглядати те, про що так давно говориться (при тому не без захвату). Минулого тижня було оприлюднено (щоправда, у формі закритого брифінгу, з якого було санкціоновано «витік» інформації) рішення адміністрації США радикально скоротити ядерні арсенали, зробивши при цьому акцент на розвиток потужної високоточної зброї. Без «але» не обійшлося — боєголовки планується не знищувати, а розмістити на складах, звідки їх можна було б швидко дістати в разі потреби.
Ця ідея — «неповного» ядерного скорочення — не могла бути не розкритикованою. Критика лунала і в самих Сполучених Штатах, і, природно, в Москві — де вважають, що ефективне роззброєння означає все ж таки знищення зарядів, а не просто зняття їх з бойового чергування.
Зменшення двома ядерними лідерами — США та Росією — своїх ядерних арсеналів могло б мати вражаючий ефект. Якби воно дійсно було радикальним, одночасним і повним, відкритим і щирим. Тоді можна було б, зокрема, повністю резонно ставити питання про неприпустимість розповсюдження самої ядерної зброї та засобів її доставки. Не кажучи вже про серйозну зміну самого клімату міжнародних відносин, їхніх фундаментальних основ. Представники Сполучених Штатів перед оголошенням про вихід країни з Договору про протиракетну оборону часто небезпідставно наголошували на тому, що цей договір є реліктом «холодної війни». Але водночас так само справедливо можна було б наголосити й на тому, що сама концепція ядерного стримування навіть сьогодні вже є пережитком «холодної війни». Зрештою, хоч як би це звучало, готовність Сполучених Штатів до відбиття ядерної атаки не змогла запобігти трагічним подіям 11 вересня. Від яких, зрештою, й можна було б вести початок нової сторінки в історії людства.
Хочуть цього сторони — Сполучені Штати та Росія — чи ні, їм, очевидно, доведеться переступити через звичну недовіру й намагання вирахувати власну вигоду. Сполученим Штатам потрібні ефективні союзники, і Росія цілком спроможна стати одним із них. Російська економіка навряд чи зможе довго витримувати протистояння, шанси на повернення якого зберігатимуться разом із тими боєголовками, що лежатимуть на складах. Потенційна можливість ядерної атаки на Сполучені Штати з боку Північної Кореї, Іраку, чи будь-якої іншої країни світу сьогодні виглядає занадто гіпотетично і, разом з тим, не боєголовки на складах зможуть такій потенційній небезпеці запобігти. Здається, сьогодні жоден із світових лідерів не бажає повторення карибської кризи. Часи ж, коли рівновага залежала виключно від того, що один необережний крок міг знищити все, здається, хоча й не без проблем, минають. Тим більше, що психологія часів гарантованого взаємного знищення навряд чи допоможе в боротьбі з тероризмом.
