Путiн i групи впливу

ПIТЕРСЬКI ЧЕКIСТИ

Володимир Путін ще на посаді директора ФСБ почав комплектувати свою команду людьми з Санкт-Петербурга. Першим заступником директора став Микола Патрушев, який влітку- восени 1998 року декілька місяців працював начальником Головного контрольного управління президента, змінивши на цій посаді Путіна, котрий пішов до ФСБ (за деякими даними, саме Путін рекомендував Патрушева на цю посаду). Потім він повернувся до ФСБ і менш ніж за рік змінив Путіна ще раз, очоливши службу. Однак ближчою, ніж Патрушев, людиною до Путіна у ФСБ є перший заступник директора Віктор Черкесов. Як і Путін, Черкесов закінчив юрфак Ленінградського університету. З 1992 року він очолював Управління ФСБ по Петербургу й Ленінградській області.

Заступник керівника адміністрації президента по кадрах Віктор Іванов — єдиний з «пітерських чекістів», хто увiйшов до діючого резерву (не рахуючи, зрозуміло, самого Путіна). Віктор Іванов дослужився в КДБ до полковника, на цивільній службі керував кадровим управлінням у мерії Санкт-Петербурга, де тісно контактував з Путіним. Саме за Путіна Віктор Іванов став заступником директора ФСБ по кадрах.

«Пітерські чекісти» відрізняються підкресленою аполітичністю — як і цілковита більшість офіцерів спецслужб, вони стихійні державники, які обережно ставляться до ліберальних новацій у політиці й економіці, однак назвати їх антиреформаторами не можна. Судячи з усього, завданням «пітерських чекістів» в апаратній боротьбі є зміцнення їхнього й без того привілейованого становища в оточенні Путіна. В їхніх лавах можливе перегрупування, пов’язане з висуненням на самостійну посаду генерала Черкесова, якого навряд чи влаштовує становище «людини №2» у ФСБ.

СIМ’Я

Ліквідація звичного «сімейного» лобістського каналу в поєднанні з відходом, що вже став явним, з активної політики Бориса Єльцина ставить під питання саме існування Сім’ї як єдиного цілого. Вплив Тетяни Дьяченко і Валентина Юмашева не міг не впасти після відставки Єльцина. Правда, і Дьяченко, і Юмашев й досі залучаються Кремлем як консультанти (наприклад, у путінській передвиборній кампанії), але цей процес носить значною мірою інерційний характер. Таким чином, наймогутніші раніше члени Сім’ї є тепер, мабуть, найменш впливовими.

Борис Березовський також втратив становище найближчого до Кремля олігарха. Йому загрожує втрата реального контролю над ГРТ — його головної інформаційної зброї. В конфлікті, що виплеснувся назовні, з частиною «пітерців» (зокрема з Грефом), він, судячи з усього, не зустрічає підтримки з боку Путіна. Спроби Березовського (як і Чубайса) виступити в ролі «творця королів» наштовхуються на явне неприйняття з боку не тільки найближчого путінського оточення, а й самого Путіна.

На тлі зниження впливу Березовського особливо показовим є збереження і навіть зміцнення позицій Романа Абрамовича. З молодшого партнера в зв’язці Березовський-Абрамович фактичний голова «Сибнафти» остаточно перетворився на старшого. Абрамович демонстративно дистанціювався від публічної участі у великій політиці, але, за деякими даними, був одним із фінансистів виборчої кампанії Путіна, проте, в путінському штабі це заперечують. Саме Абрамович став ініціатором агресивного прориву «Сибнафти» і «ЛогоВАЗа» в алюмінієву промисловість, не зустрівши протидії з боку Путіна.

Є ще показовішою еволюція низки політичних постатей, які вважалися «довіреними особами» Сім’ї. Так, Олександр Волошин чітко орієнтується безпосередньо на Путіна (за деякими даними, він претендує на керівництво РАТ «Газпром») і схильний диверсифікувати свої «олігархічні» пристрасті. Серед його помічників фігурують імена Альфреда Коха і колишнього депутата Держдуми Вадима Бойка, наближеного, за даними ЗМІ, до «Альфа-груп». Найвірогідніший кандидат на посаду прем’єра Михайло Касьянов також відноситься деякими ЗМІ до числа «сімейних». Однак його зв’язки з Абрамовичем перекриваються безпосереднім впливом Путіна і слабкістю Касьянова як самостійної політичної фігури. Микола Аксьоненко, втративши шанси на посаду прем’єра і втративши посаду першого віце-прем’єра, зберіг контроль над МШС. Не виявляючи зовнішньої політичної активності і делегувавши до числа довірених осіб кандидата в президенти Путіна декілька десятків своїх підлеглих, Аксьоненко може розраховувати на утримання посади міністра.

Таким чином, Сім’я, втративши монолітну згуртованість, повинна буде вбудовувати окремі свої елементи до оточення Путіна. Зараз завдання Романа Абрамовича і Бориса Березовського — не стільки провести до уряду своїх нових ставлеників, скільки зберегти старих партнерів і обмежити приплив «пітерців». Шанси зберегти нинішній рівень впливу на ГРТ у Березовського надто малі.

СЛУЖБIСТИ

Цієї групи впливу в реальності немає, однак під час формування уряду Путін неминуче має звернутися і до такого кадрового джерела, як держслужбовці, які не належать до будь-яких впливових груп. До таких діячів відносяться, наприклад, міністр закордонних справ Ігор Іванов і міністр оборони Ігор Сергеєв. Іванов відомий як протеже Євгена Примакова, але він не має жодного відношення до ОВР. Сергеєв отримав свою посаду близько трьох років тому, і так само, як і велика частина керівництва Міноборони, дистанційований від груп впливу. Вірогідно, що Путін збереже на своїх посадах як Іванова, так і Сергеєва — міняти голову МЗС за умов відносин із Заходом, що ускладнилися, а голову Міноборони до формального проголошення закінчення активної фази військової операції в Чечні Путін не буде.