Путін лякає, а Заходу не страшно

Опублікувавши статтю «Про історичну єдність росіян і українців», Володимир Путін ясно дав зрозуміти, що жодні переговори з Володимиром Зеленським у найближчому майбутньому неможливі, оскільки розмовляти їм ні про що. Те, що Володимир Олександрович узагалі відреагував на цю статтю і навіть похвалив Володимира Володимировича за те, що, поруч із російським текстом, він також опублікував її переклад українською, слід визнати дипломатичною помилкою. Подібні пасажі взагалі краще ігнорувати і не давати приводу для розгортання в Україні дискусій на тему, чи є українці і росіяни єдиним народом і чи повинні вони жити у вічному союзі один з одним. Не буду розбирати історичну частину статті: і так уже дуже багато і цілком переконливо писалося про те, що теорія про росіян і українців як єдиний народ заснована на фальсифікації, підтасовуваннях та ігноруванні очевидних фактів. Звернуся до сучасної частини статті.

Доволі показово, що путінський опус було опубліковано тільки на офіційному президентському порталі «кремлин.ру», який відвідують лише чиновники, журналісти та експерти, та аж ніяк не широка публіка. Якби Путін думав своєю статтею просвітити маси російських і українських читачів, він би без проблем знайшов можливість опублікувати її в якомусь більш популярному виданні, наприклад, у «Российской газете» і на одному з численних проросійських сайтів в Україні (напевно ні там, ні там Володимиру Володимировичу не відмовили б). Але російський президент, повторюю, вважав за краще вибрати для публікації свій власний офіційний портал. Це говорить про те, що стаття не призначалася для широкої російської та української публіки. Вона навіть не призначалась і для українського політичного класу. Цей клас уже давно поділений на проросійську меншість, яка фактично поділяє основні ідеї путінської статті, хоча й намагається цього не афішувати, щоб не втратити симпатії українських виборців, які голосують за неї, і на всіх інших, для яких головні положення статті «Про історичну єдність росіян і українців» є образливими. У цьому поділі путінська стаття нічого не змінить.

Насправді вона адресована західним партнерам Кремля, і її розміщення на офіційному порталі покликане підкреслити, що висловлені в ній положення є офіційною позицією Москви. Усе нинішнє протистояння Росії й України Путін зводить до підступів Заходу як результату «цілеспрямованої роботи тих сил, які завжди прагнули до підриву нашої єдності... Звідси й спроби зіграти на національному питанні, посіяти ворожнечу між людьми. А як надзавдання — розділити, а потім і стравити між собою частини єдиного народу». Він приписує Заходу реалізацію проекту «анти-Росія», якою, на думку Путіна, хочуть зробити Україну.

Про Білорусію і білорусів як «анти-Росію» Путін не говорить, очевидно, будучи впевнений, що тепер Лукашенко, який опинився під жорсткими західними санкціями, нічого подібного не допустить. Сам Олександр Григорович укотре зустрівся з Володимиром Володимировичем у Петербурзі і випросив черговий кредит, цього разу — для компенсації втрат Білорусі від російського податкового маневру у сфері енергоносіїв. Ув’язнення на тривалий термін проросійського кандидата в Білорусі Віктора Бабарика на атмосферу переговорів, судячи з усього, ніяк не вплинуло. А одразу після повернення батька влаштував чергове полювання на правозахисників, здійснивши серію обшуків і затримань у білоруських правозахисних організаціях, і, ймовірно, зробив це зі схвалення Старшого брата. Путін же милостиво зволив згадати на зустрічі з білоруським колегою «про наші плани подальшого будівництва Союзної держави», а потім повідомив російському телебаченню, що Союзна держава з Білоруссю являє собою певний рівень інтеграції з повним збереженням суверенітету, а не державу. Це означає, що поки що Білорусію Володимир Володимирович анексувати не буде, але сподівається добитися від Лукашенка повного підпорядкування російським вимогам.

Сам Путін, можливо, щиро вірить, слідом за останніми російськими імператорами і їхніми міністрами, що росіяни (великороси), українці (малороси) і білоруси становлять триєдиний російський народ. І ще пропонує: «Чинна влада на Україні любить посилатися на західний досвід, розглядає його як зразок для наслідування. Тож подивіться, як живуть поруч одне з одним Австрія і Німеччина, США і Канада. Близькі за етнічним складом, культурою, фактично з однією мовою, вони при цьому залишаються суверенними державами, зі своїми інтересами, зі своєю зовнішньою політикою. Але це не заважає їхній якнайтіснішій інтеграції або союзницьким відносинам». Щодо нинішніх взаємин США і Канади, Німеччини та Австрії — усе правильно. Тільки зазначу один маленький нюанс: цікаво, якими б були їхні взаємини, якби, наприклад, Австрія анексувала німецьку Баварію, а США — канадський Квебек?

Путін стверджує, що «представники України періодично заявляють про «повну прихильність» Мінським угодам, насправді ж керуються позицією про їх «неприйнятність». Не мають наміру всерйоз обговорювати ні особливий статус Донбасу, ні гарантії для людей, які живуть тут. Воліють експлуатувати образ «жертви зовнішньої агресії» і торгувати русофобією. Влаштовують криваві провокації в Донбасі. Словом, будь-якими способами привертають до себе увагу зовнішніх покровителів і господарів». Цікаво, про що після такого пасажу Зеленському з Путіним говорити?

Головне ж, Путін пригрозив Заходу: «Усі хитрощі, пов’язані з проектом «анти-Росія», нам зрозумілі. І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які живуть там, використовували проти Росії. А тим, хто зробить таку спробу, хочу сказати, що таким чином вони зруйнують свою країну». Читай: якщо Україна спробує вступити до НАТО, то Росія буде воювати з нею. А в бесіді з журналістами з приводу своєї антиукраїнської статті сказав ще відвертіше: «Так, звичайно, будь-яка країна має право обирати свій шлях, це не заперечується. Але знаєте, так само, як будь-яка людина, вона вільна, але є така відома формула: свобода людини, кожної, обмежена свободою інших людей. Якщо вона вступає у протиріччя зі свободою іншої людини, тоді потрібно подумати про якісь обмеження, самообмеження. Те ж саме стосується і держав. Якщо ми бачимо, що створюються певні загрози, тим більше загрози у сфері безпеки, то ми, звичайно, повинні зрозуміти, що нам із цим робити».

А ще Путін прямо заявив, що одним із приводів до написання статті став український закон про державну мову (одразу після публікації статті Конституційний суд України підтвердив його конституційність). На думку Путіна, «йдеться про те, що російські люди на територіях історичної Росії оголошуються сторонніми, і, по суті, починається їх видавлювання з цієї території — ось що відбувається. І зокрема це було одним із тригерів до появи цієї статті».

І тут же, буквально в день публікації статті, почалися нові масштабні військові навчання Росії недалеко від українських кордонів. А міністр оборони Росії Сергій Шойгу під час візиту до, по суті, прифронтового Ростова-на-Дону заявив, що збройні сили Росії мають найвищу частку сучасного озброєння і бойової техніки серед армій світу — майже 71 відсоток, а «якщо говорити про Стратегічні ядерні сили, то рівень сучасності більший, ніж 80 відсотків». Зрозуміло, серйозні експерти з цієї заяви тільки посміються, та ще подумають: напевно, Кужегетович там, у Ростові, зранку зайву склянку вхопив. Однак на простодушну російську публіку такого роду заяви поки ще діють, як і на частину західної публіки, але не настільки значну. І повторення раніше не реалізованої загрози вторгнення в Україну під виглядом маневрів теж сміху подібні. Захід уже показав, що не дуже серйозно ставиться до російської військової загрози. Інакше не ризикнув би британський есмінець (явно з відома США) пройти уздовж кримського узбережжя в тих водах, які Росія вважає своїми територіальними водами (хоча решта світу їх такими не визнає).

Найбільш же класичний приклад, що доводить, хто кого боїться, — це дзвінок Байдена Путіну з приводу нещодавніх атак хакерів-здирників, здійснених проти американських інфраструктурних компаній із російської території, і особливо те, що після цього дзвінка було. Байден попередив, що якщо Росія не приборкає своїх хакерів, то США завдадуть удару не тільки по використовуваних хакерами серверах, але й по країні, яка їх укриває. Давно вже є секретом Полішинеля те, що російські хакери найтіснішим чином пов’язані зі спецслужбами, а багато хто з них є кадровими співробітниками ФСБ. Звичайно, іноді хакери можуть допустити свавілля, щоб зрубати зайвих грошей, але в цілому процес спецслужбами контролюється. І найкращим доказом цього слугують наслідки розмови Байдена з Путіним. Одразу після неї всі сайти, пов’язані з відомою хакерською групою REvil, як по команді (а вірніше, саме по команді), водночас зникли з даркнету, ніби їх там і не було, і тим самим ще раз довівши свій найтісніший зв’язок із російським державними органами. То хто ж кого боїться? Відповідь очевидна.