Реформація має стати незворотною: слово за ісламським світом

«Яким саме чином Гітлер уявляв собі свою державну Церкву, видно з неодноразово ним повторюваної розповіді про відвідини його делегацією якихось високопоставлених арабів. Коли мусульмани, так викладали свою історичну версію гості, зібралися в VIII ст. вдертися через Францію в центральну Європу, вони, на жаль, зазнали поразки при Пуатьє. Якби тоді перемогли араби, то сьогоднішній світ був би мусульманським. Вони нав’язали б німецьким народностям релігію, головний постулат якої – поширювати правдиву віру мечем і підпорядковувати їй усі інші народи – просто-таки у крові в германців. Але через свою расову неповноцінність завойовники не змогли б довго протриматися в протистоянні місцевим жителям, які виросли в більш суворих кліматичних умовах і були фізично сильнішими. Тому в кінцевому рахунку на чолі цієї частини ісламської світової імперії виявилися б не араби, а обмусульманені германці. Свою розповідь Гітлер звичайно завершував таким міркуванням: «Узагалі наша біда в тому, що не та в нас релігія. Чому в нас не релігія японців, яка понад усе ставить жертву в ім’я батьківщини? Та й мусульманська віра була б для нас більш придатною, ніж, як на зло, це християнство з його млявим страстотерпінням». Так писав у мемуарах Альберт Шпеєр, один із особливо близьких до Гітлера діячів Третього Рейху. Схожі сентенції нацистського вождя – з різкою критикою християнства та вивищенням ісламу – зафіксовано й іншими свідками, зокрема й у стенографічних записах, які офіційно вів у ставці фюрера Генрі Пікер (книжка «Застільні розмови Гітлера»).

Із цих сентенцій, які сьогодні активно обговорюються в Інтернеті, робляться часом діаметрально протилежні висновки. Один із них – що нацистський фюрер мав-таки рацію, й іслам – це не «релігія миру», а «релігія війни». Інший – що зважати на слова Гітлера не слід, бо всі його ідеї – суцільне божевілля, повна маячня. Мені ж у цьому контексті згадується оцінка «Застільних розмов» російським письменником Борисом Стругацьким, якого, гадаю, не треба якось представляти читачам «Дня», людиною послідовно ліберальних поглядів і переконаним противником будь-якого тоталітаризму. Стругацький писав: «Зі сторінок цієї книги дивиться на вас цілком симпатичний чоловік, дуже недурний, з добре розвиненою (хоча й своєрідною) уявою, безумовно цікавий співрозмовник. І тільки коли (чому-небудь) заходить мова про расові проблеми – вам назустріч немовби відкриваються запалені очі маніяка, і ти раптом розумієш, що перед тобою небезпечний безумець». Ну, а соціальне безумство, як відомо, не в останню чергу грунтується на грубих порушеннях логіки при перенесенні, скажімо, на весь народ чи клас безмірно гіпертрофованих негативних рис, реально притаманних лише незначній частині представників цього народу чи класу…

Інакше кажучи, зі спілкування з тодішніми радикальними ісламістами (а саме їхні делегації їздили до Берліна) Гітлер виніс деформоване уявлення про вчення пророка Магомета, а на основі такого уявлення зробив хибні висновки, поширивши на весь іслам ідеї його радикальних сповідників. Це, власне, все одно, що християнство звести до діяльності інквізиції. А водночас й інквізиція із «Молотом відьом», і радикальний ісламізм із «всесвітнім джихадом» – це брутальна реальність, яку не випадає ігнорувати, інакше пов’язані з цією реальністю проблеми ми віддаємо на відкуп або новітнім претендентам на роль біснуватого фюрера, або адептам страусової позиції – голову в пісок, нічого не бачити й не чути, мовляв, якось воно та вляжеться.

І те й інше вкрай небезпечне. А тому слід давати собі звіт, що ж насправді відбувається в мусульманському, і передусім, в арабському світі. Щоб не опинитися в ситуації тих західних політиків й аналітиків, які вкрай радісно відреагували на «арабську весну»: мовляв, вона несе в регіон ліберально-демократичні цінності, – та на загальні вибори в Єгипті, які привели було до влади «Братів-мусульман»,  мовляв, загальне виборче право – це завжди прогрес, а «Брати-мусульмани» є такими собі «поміркованими ісламістами», й у Єгипті гарантований демократичний розвиток. Гарантований?  2013 року соціологи Центру Pew Research зафіксували, що серед єгипетських мусульман за запровадження норм шаріату на рівні державного права виступає три чверті опитаних, а за поширення його на місцевих християн-коптів – понад половина. І лише 14% єгипетських мусульман – за право жінок самим обирати, як їм вдягатися (нагадаю, Коран не вимагає закривати обличчя…). Тож якби не військові, які за підтримки прогресивно налаштованої частини суспільства скинули демократично сформований режим «Братів-мусульман» (на Заході деякі лідери дуже обурювалися фактом перевороту), то країна стрімко почала б провалюватися в таку собі «арабську зиму»…

Отже, дуже непросто з демократією й універсальними цінностями сучасності цивілізації в мусульманському середовищі (про деякі виміри цього я писав у статті «Чи здатен ісламський світ стати складовою сучасної цивілізації?», опублікованій на сайті «Дня» 12 січня). І головна причина такого стану справ, на думку низки дослідників, полягає в тому, що цей світ уже друге століття переживає період релігійної реформації й контрреформації та соціальної і культурної модернізації. Упродовж ХХ століття реформаційні та модернізаційні проекти ісламського світу більшою чи меншою мірою орієнтувалися на різного роду європейські ідеологічні доктрини та суспільно-політичні норми (хоча й здебільшого на авторитарні чи відверто тоталітарні взірці, як-от нацистський чи більшовицький). А от після падіння СРСР і насування на Захід хвилі постмодерну з гіпертрофованою політкоректністю, директивним мультикультуралізмом та п’ятистатевою гендерною рівністю, ситуація змінилася, європейські взірці втратили популярність. І не в останню чергу через те, що євроатлантична цивілізація наразі вже не пропонує зразків ефективного та жорсткого контролю влади за злиденно-плебейською «вулицею»,  без чого ефективні соціально-економічні трансформації у цих країнах об’єктивно неможливі. А разом із тим лідери ряду впливових ісламських держав нині контролюють більшу частину земних запасів вуглеводневих енергоносіїв і оперують величезними сумами нафтодоларів; якщо раніше основними «донорами» багатьох країн ісламського світу були США й СРСР, що неминуче накладало відбиток на орієнтири діяльності місцевої правлячої еліти, то сьогодні роль таких «донорів» перебрали на себе фундаменталістські автократичні режими держав Перської затоки, що не могло не датися взнаки, й вельми суттєво.

Тобто процеси релігійної реформації й соціально-політичної модернізації, які розгорнулися з ісламському світі з другої половині ХІХ століття, сьогодні зіштовхнулися зі зворотною хвилею контрреформації та зведеної до рівня технологій модернізації, й усе це породило зафіксований соціологами Pew Research «вінегрет» суспільних настроїв, про який ішлося в статті «Чи здатен ісламський світ стати складовою сучасної цивілізації?», та вибухонебезпечні крайнощі у вигляді радикального ісламізму та його терористичного крила.

Релігійна реформація та контрреформація в усіх країнах розвивалися й розвиватимуться за певною логікою: йдеться про очищення, повернення до витоків, до істинної суті того чи іншого вчення, до першоджерел. Різниця між двома векторами передусім у тому, як саме розуміти ці першоджерела. А тим часом ці витоки, і головне, практика ранніх етапів будь-якої світової чи субконтинентальної релігії насичені енергією, прагненням якнайширшого поширення ідей, ставленням до всіх навколо, як до потенційних прозелітів. Отже, скажімо, не випадково доба західноєвропейської Реформації була ознаменована грандіозною кривавою релігійно-політичною різаниною (чого варта лише Варфоломіївська ніч!), терором проти коронованих осіб і церковних діячів, тривалими війнами і ранніми буржуазними революціями. Чому ж іслам, який зародився на периферії юдо-християнської цивілізації та під її безпосереднім впливом, має в цьому плані чимось істотно відрізнятися? Хіба тим, що його іманентний розвиток багато в чому відстав на кілька століть – зараз-бо, нагадаю, пішов 1436 рік Хіджри…

Тож не випадково реформаційні та контрреформаційні процеси світової релігії – якою сьогодні є іслам – включають у себе вкрай суперечливі тенденції та компоненти. Скажімо, знаний письменник Салман Рушді, засуджений аятолою Хомейні до смерті через свої вірші та неортодоксальні погляди, виступив десять років тому року у газеті The Times зі статтею «Реформація для ісламу» (перекладена й опублікована у «Дні» №146 за 2005 рік) про те, що іслам, як колись християнство, повинен адаптуватися до новітньої доби. Реформа ісламу, за Рушді, має передусім звільнити самих мусульман від тягарів середньовічних догматів і допомогти їм стати рівними серед рівних у сучасному світі. «Сьогодні мусульманам необхідно подолати рамки традиції, їм потрібен насправді реформістський рух, здатний адаптувати основоположні концепції ісламу до реалій сучасної епохи, – своєрідна мусульманська Реформація. Саме вона здатна протистояти не лише ідеологам джихаду, а й затхлій, задушливій атмосфері традиціоналістського віровчення, прорубати вікно, через яке в замкнений простір мусульманських общин увірветься такий необхідний їм свіжий вітер», – писав Рушді.

Зі свого боку один із ідеологів контрреформації, запеклий противник Рушді, знаний муфтій, наставник ліванських шиїтів Мухаммед Хусейн Фадлалла, один із засновників сумнозвісної «Хезболли», який помер 2010 року, також не цурався змін традицій. Він був ініціатором благодійних проектів, спрямованих на поліпшення життя злидарів, а  ще – автором неординарних фетв. Наприклад, він вважав, що мусульманка за певних обставин може дати відсіч своєму чоловікові. Фадлалла пропагував здоровий спосіб життя молоді й науково-технологічний прогрес, водночас категорично заперечуючи західні моделі організації суспільно-політичного життя та розуміння прав людини. Усі реальні недоліки сучасного йому світу, особливо світу «чужинців», в уяві адепта релігійно-культурної чистоти розростаються до воістину грандіозних розмірів, тому не був випадковим відеозапис, переданий телеканалом Al-Arabiya, де один із молодих озброєних ісламістів говорив: «Мусульманський світ не схожий на Німеччину, Японію чи Південну Америку, тому діти ісламу не сидітимуть склавши руки і дивитимуться, як по нашій землі поширюються зло й аморальність». Спокуса простих рішень, нещадної боротьби проти «чужого» і «чужинського» – хіба це питома характеристика тільки ісламістських радикалів, хіба Європа це не переживала, й не раз?

Утім, слід зважати й на серйозну відмінність між християнством та ісламом, охарактеризовану знаним російським сходознавцем Леонідом Васильєвим: «Іслам заполонив собою всі пори мусульманського суспільства, визначив характер економічних відносин і форми політичної адміністрації, соціальну структуру, культуру та побут правовірних. Духовне життя в ісламських країнах не тільки завжди було під контролем ісламу – воно просто протікало в рамках ісламу, було ісламським як за суттю, так і за формою… В умовах абсолютного панування ісламу, його загальності, інтегральності виступити проти нього означало б виступити проти всього того, що є в житті та суспільстві мусульман, …виявитися немовби поза ним, поза законом».

Але, попри цю відмінність, перед країнами ісламського світу стоїть безліч загальноцивілізаційних проблем – суспільна й економічна модернізація, ствердження національного капіталу, підвищення частки кінцевого продукту в промисловості й сільському господарстві, продукування структурованої по-сучасному культури, зокрема й масової, формування ефективної еліти, визнання соціальних прав найманих працівників, консолідація «верхів» і «низів» у єдині нації – і так далі. Впоратися з цим усім радикальні ісламісти не здатні, їхня мета – «всесвітній джихад». Питання в тім, хто в ісламському світі розв’яже ці завдання, діями заперечивши слова біснуватого фюрера.