Рогозін приписує собі «чужі заслуги»

Днями постійний представник Росії при НАТО та спецпредставник президента РФ з питань протиракетної оборони Дмитро Рогозін заявив, що росіянам вдалося добитися, щоб Україна та Грузія не стали членами НАТО. Так він відповів на питання в ефірі радіостанції «Эхо Москвы», чим він пишається більше всього під час своєї роботи в Брюсселі.

Як завжди, російський представник похвалився, приписавши собі чужі заслуги. Україна не стала членом Альянсу не через інтриги пана Рогозіна, а через нерозуміння українськими можновладцями стратегічних цілей та завдань країни, відсутність у них державного мислення, спроби догодити всім підряд, не думаючи про наслідки. Вступивши до НАТО та ЄС, Україна відкрила б для себе значно більше можливостей для економічного зростання та впровадження європейських стандартів у всіх сферах життя. Ключі від дверей до європейського дому для України знаходяться у Києві, зокрема, вступ залежить від бажання та готовності української влади прийняти європейські правила поведінки. І від Рогозіна в цій справі мало чого залежить. Навіть якщо він думає інакше.

«День» звернувся до професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктора політичних наук Григорія ПЕРЕПЕЛИЦІ з проханням прокоментувати заяви Дмитра Рогозіна і те, хто має відповідати за те, що Україна й досі не приєдналася до Організації Північноатлантичного Договору:

— Це не особиста заслуга Рогозіна — це заслуга Володимира Путіна і російського керівництва, яке реалізувало досить продуману стратегію ізоляції України від входження не тільки в систему Євроатлантичної колективної безпеки а й у лоно європейської цивілізації. Вступ України в НАТО був би входженням до європейської спільноти. НАТО було просто дверима до цього. Стратегічна мета, якої прагнула досягти Росія, — ізоляція українців від цього європейського цивілізаційного простору та повернення їх у бік Росії. Ми бачимо, як ця стратегія будується: Путін уже виклав її в газеті «Известия». Кінцева мета — 2015 рік — розширення Росії за рахунок територій України, Білорусі, Казахстану. Створення нової російської спільноти, яку він називає Євразійський союз. Якби Україна і Грузія стали членами НАТО, то їхні терени Росія ніколи не повернула б собі. Тому це був поворотний пункт у реалізації російської геополітичної стратегії. Безумовно, це була величезна геополітична перемога Росії не лише над Україною, а й над Заходом. Звісно, що це тепер ставить під велике питання майбутнє державного суверенітету України. Ми бачимо, що для України невступ у НАТО означає також невступ до Європейського Союзу. Це було досить давно прогнозовано, оскільки НАТО і ЄС — дві опори європейської спільноти, як політичного й безпекового, так і оборонного утворення. Те, що ми бачимо сьогодні, — закономірний результат нашого невступу до НАТО на Бухарестському саміті. Хоча тоді про це не йшлося, а говорили про набуття членства — ПДЧ. До речі, той саміт дуже повчальний: відмова України в останній момент від ПДЧ... відмова Януковича від ПДЧ 2006 року значно погіршила перспективу набуття нашого членства в НАТО. Тоді, 2006-го, ми мали всі шанси його отримати. Звісно, що за два роки Росія значно мобілізувала свої сили, залучила на свій бік старих членів Альянсу — Німеччину та Францію, переконала їх у недолугості України як незалежної держави і, як наслідок, ми не отримали разом з Грузією ПДЧ. Наслідки цього ми бачимо сьогодні — така ситуація відмови повторюється і щодо Євросоюзу.

Між НАТО і Росією існує асиметрія позицій. Альянс вбачає в Росії партнера в боротьбі з глобальними загрозами, а Росія вважає НАТО своїм головним стратегічним ворогом і загрозою. Вона думає, що НАТО загрожує відтворенню Росії, ставши ключовим світовим центром сили і повернення свого домінування над територією всього пострадянського та східноєвропейського простору. Що дасть Росії змогу cтати центром сили і впливати на всі світові процеси. Тому НАТО для Росії ворог, а його розширення теж становить загрозу, тому що розширення НАТО — розширення європейського демократичного простору. Це розширення безпеки, якої Росія ніколи не досягне. Вона ніколи не дасть, як це є в НАТО, гарантій безпеки та оборони своїм членам. Тут a priori не може бути ніякої співпраці, і провал переговорів із ПРО тільки підтвердив це.