Шахтарські війни закінчуються?

З цього неприємного висновку вже проглядається соціальна трагедія. Саме соціальна, до речі, а не економічна. Бо в Росії, скажімо, вже сьогодні вугілля не відіграє в господарстві такої ролі, щоби шахтарський страйк міг серйозно вплинути на стан економіки. За перебудовних часів так усе ж таки ще не було. Шахтарі тому й підписали вирок уряду прем’єра-плакси Миколи Рижкова, що були насамперед вагомою економічною силою. Сьогодні ж шахтарі здатні бути силою політичною, соціальною, та тільки не економічною. Зрозуміймо: те, що російські шахтарі пішли на рейки — це не є ознакою сили, це є ознакою безсилля. Раніше їм варто було просто перестати видавати вугілля — і уряд опинявся на колінах. А такі акції, як блокування залізниць — не страйки, ними можна ризикувати один, нехай два рази — а далі держава навчиться захищатися. З усього цього можна зробити важливий висновок: те, що ми спостерігаємо тепер — це не початок, а кінець шахтарського руху як сили, здатної змінювати ситуацію в державах. Закінчення, звісно, буває бурхливішим за початок, однак це все одно фінішна пряма. І найважливішим стає питання — що далі? Тобто, що з людьми? Так, вони потроху перестають лякати можновладців, але як їм жити після того, як одна за одною закриватимуться нерентабельні шахти?

Коли свого часу в подібну ситуацію потрапила Британія, «залізна леді» Маргарет Тетчер не дуже церемонилася зі своїми шахтарями. Втім, пані Тетчер не дуже ризикувала: вона знала, що людям буде важко, але з голоду вони аж ніяк не помруть — британська система соціальних гарантій підтримає їх у безробітті, знайде можливості для перекваліфікації... Про українські й російські гарантії я й не згадую. Тому й починається рух зачарованим колом: економіка захищається від шахтарів, вони захищаються від очевидних злиднів, держава намагається знайти баланс між дорогим і нерідко непотрібним вугіллям і гнівом позбавлених засобів до існування людей. У такій ситуації лягти на рейки — це ще не найнебезпечніший випадок...