Ще один шанс Росії
2—4 квітня в Бухаресті, столиці свого нового члена, Румунії, НАТО проведе свій найбільший саміт. Важко повірити, але НАТО запросила відвідати цей самміт свого найжорсткішого критика — президента Росії Володимира Путіна. І вперше з 2002 року він буде на ньому присутнім. Його присутність ставить у скрутне становище НАТО, але разом із тим, це ще більше приниження для Росії.
Два найбільші питання, що обговорюватимуться в Бухаресті, — це вступ Албанії, Хорватії та Македонії до НАТО і пропозиція Україні та Грузії почати втілювати в життя так званий План вступу. Рішення щодо цих питань мають приймати члени НАТО, а не сторонні спостерігачі.
У лютому 2007 року Путін у своїй антизахідній тираді в Мюнхені заявив: «Я вважаю, що розширення НАТО не має нічого спільного з модернізацією Альянсу чи забезпеченням безпеки в Європі. Навпаки, це є серйозною провокацією, що зменшує рівень взаємної довіри».
Таким чином, погляди Путіна щодо НАТО зрозумілі. Він шокує саміт, намагаючись злякати колишніх радянських союзників, присутніх на ньому.
Таке агресивне ставлення дає переваги зовнішній політиці країни тільки до певного моменту — і його Путін уже давно минув. Спочатку він діяв як майстерний дипломат і миротворець, однак із дня своєї промови в Мюнхені Путін почав об’єднувати країни Заходу проти Росії.
У своїй промові 9 травня 2007 року на святкуванні перемоги Росії у Другій світовій війні Путін порівняв США з нацистською Німеччиною: «Ми повинні пам’ятати, що причини будь-якої війни, передусім, полягають у помилках і прорахунках мирного часу, і що ці причини беруть свій початок в ідеології конфронтації та екстремізму. Тому пам’ятати про це сьогодні ще важливіше, оскільки цих загроз не стає менше, вони тільки трансформуються й змінюють своє обличчя. Ці нові загрози, як у часи Третього Рейху, показують те саме презирство до людського життя і те саме прагнення до встановлення одноосібної диктатури над усім світом».
Серйозні політики не висловлюються так. Такими можуть бути тиради небагатьох друзів, що залишилися в Путіна, — президента Венесуели Уго Чавеса, президента Ірану Махмуда Ахмадінежада і президента Білорусі Олександра Лукашенка. У Росії все підвищується усвідомлення того, що образи й залякування з боку Путіна шкодять інтересам країни. Він ізолює свою країну серед світових вигнанців; що ще гірше, багатьох планів він так і не зміг реалізувати.
Коли 2000 року Путін став президентом, пріоритетним напрямом зовнішньої політики він назвав вступ у СОТ. Він не зміг цього зробити, віддавши пріоритет дрібним протекціоністським інтересам, ввівши ембарго на будівельний ліс проти Фінляндії і Швеції, ембарго на рибу проти Норвегії та низку іншого сільськогосподарського ембарго проти Литви, України, Молдови, Грузії та інших країн.
Зовнішня політика Росії захищає інтереси підлеглих державі корпорацій, а саме «Газпрому», що уклав договори з багатьма іноземними країнами й компаніями на монопольні поставки. Проте трубопровід «Газпрому», як правило, коштує втричі дорожче за кілометр, ніж подібний трубопровід компаній Заходу, з огляду на «витоки» (відкати та втрати). Першочерговою метою зовнішньої політики Росії, як здається, є використання державних компаній у цілях чиновників Кремля.
Однак клієнти не вірять постачальникам, які урізують поставки, непередбачувано підвищують ціни, експропріюють конкурентів і дозволяють зменшувати видобування, як це робили «Газпром» та інші державні компанії Росії. У результаті експорт російського газу в Європу почав скорочуватися.
Зовнішня політика Путіна також очевидно направлена на розпалювання популістського шовінізму. Нападки на іноземців можуть підвищити його авторитарну владу, але за це також треба платити. Внаслідок агресивної політики Путіна від Росії відвертаються не тільки США та Європа, але й колишні радянські республіки. Багато з них шукають захисту від примхливого введення ембарго Росією — наприклад, займаючись пошуком альтернативних постачальників енергії.
Можливо, Росія поліпшила свої відносини з Китаєм під час президентства Путіна, ціною поступок вимогам Китаю щодо питання двох великих спірних островів, через якi дві країни воювали 1969 року. Очевидною метою Путіна було забезпечення фінансування купівлі Юганського нафтового родовища «Роснефтью», що було частиною конфіскованого «Юкоса». Тим часом, Китай також насторожено відноситься до Путіна, що мало своє вираження в посиланні сигналів підтримки лідерам колишніх радянських республік, таким як Юлія Тимошенко в Україні.
Російські націоналісти також незадоволені зовнішньою політикою Путіна, оскільки вона віддалила колишні радянські республіки і ослабила російських військових. Національна Рада з питань національної стратегії опублікувала знищувальний звіт про занепад російської армії за час президентства Путіна. За його даними, постачання російської армії було значно скорочене. Наприклад, з 2000 року було закуплено тільки три військові літаки.
Насправді ж витрати на озброєння різко зросли, але тільки завдяки друзям Путіна з КДБ, які, монополізуючи виробництво зброї, украли її понадміру. Проте, незважаючи на подібне скорочення, Путін, здається, зосереджений на нав’язливій ідеї, роблячи провокаційні й безглузді вчинки, такі як поновлення польотів бомбардувальників дальньої дії вздовж побережжя Америки.
На початку 90 х багато західних і російських політиків хотіли бачити Росію повноправним членом як ЄС, так і НАТО, за умови, що в Росії буде встановлена повноправна демократія. На жаль, з боку Заходу так ніколи й не надійшла подібна пропозиція, і демократія в Росії збилася з шляху.
Необхідно дати ще один шанс Росії, але тільки після того, як піде Путін. Росія не є ворогом Заходу; Володимир Путін — так.
Андерс АСЛУНД — старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки ім. Петерсона і автор книги «Капіталістична революція в Росії: чому ринкові реформи вдалися, а демократія провалилася».
