Схiдна полiтика Польщi:

На сьогодні запланована участь прем’єр-міністра України Віктора Януковича у переговорах «Україна — ЄС» у Брюсселі. Його візит відбувається на тлі, з одного боку, негативних заяв про безперспективність українських намагань щодо членства в Євросоюзі. А з другого — на тлі заяв про підтримку євроінтеграції України новими державами-членами ЄС.

Після заяв керівників Європейської Комісії про те, що Україна ніколи не буде членом Європейського Союзу і що все, на що вона може розраховувати, — це разом з країнами Північної Африки увійти до так званого «кола друзів» ЄС, оприлюднено інформацію, що Європейська Комісія ухвалила Стратегію ЄС (Strategy paper), у якій визначається європейська політика сусідства. Пріоритети, визначені «політикою сусідства» ЄС,— такі, як політичний діалог, торгово-економічні відносини, заходи з підготовки до залучення України до внутрішнього ринку ЄС — юстиція, внутрішні справи та інші — повинні скласти основу Плану дій Україна-ЄС, ухвалення якого очікується протягом липня. В Україні План стратегії ЄС поки що не коментували. У Польщі цей документ вже отримав серйозну критику, хоча офіційних коментарів також не робилося. Представники Польщі заявляють про наміри країни проводити власну «східну політику», як вона заявляла про це й до свого приєднання до Європейського Союзу. Польська газета Rzeczpospolita надрукувала статтю речника МЗС країни Богуслава Маєвського саме з цією заявою. Преса також вказує на те, що з моменту вступу Польщі до ЄС з цієї причини навіть виникла перша дипломатична суперечка між Варшавою та Брюсселем. Раніше Польща прославилася тим, що фактично заблокувала ухвалення Конституційного договору ЄС на саміті ЄС в грудні. Отже, Варшава довела, що дійсно серйозно ставиться до «українського питання» як країна-член ЄС. ЄС, у свою чергу, довів, що одного разу прийняте рішення змінювати не буде. Києву залишається наразі сподіватися хіба що на «адвокатство» Польщі.

Польща вже кілька років претендує на те, щоб стати не просто інструментом проведення «східної політики» Європейського Союзу, а принаймні одним з її розробників. У цьому контексті ще наприкінці 2002 року у Варшаві було оприлюднено так званий non paper — неофіційний документ, яким пропонувалося встановити рамки відносин між Україною та Європейським Союзом після його розширення, передусім — політичні рамки. Найцінніше для України в цьому документі було те, що Варшава наполягала на двох речах: по-перше, відносини між ЄС і Україною не повинні бути менш важливими для Союзу, ніж його відносини з Росією, і по-друге, Україна в разі досягнення нею всіх необхідних критеріїв і стандартів мала отримати чітку перспективу свого потенційного членства в ЄС.

Саме політична складова, вірніше, чітка політична визначеність відсутня в документах, які пропонує ЄС: Угода про партнерство і співробітництво, концепція «Ширша Європа — нове сусідство», тепер — Стратегія, потім — План дій (очевидно, їх буде кілька, кожний — на певний період часу). Чіткі сигнали стосовно майбутнього є в останніх заявах президента Європейської Комісії Романо Проді, комісарів Європейської Комісії Ферхойгена й Нельсона: Україні ніколи не буде місця в Європейському Союзі. Є певні сумніви й щодо того, що структури ЄС дійсно готові прямо зараз розпочати конкретний діалог з досягнення основних моментів концепції «Ширша Європа», — зокрема, розповсюдження на Україну «чотирьох свобод» ЄС (свободи руху через кордони людей, товарів, капіталів і послуг). Представники ЄС і країн-членів ЄС завжди стверджують, що і План дій Україна-ЄС, і інші рішення Євросоюзу спрямовані саме на досягнення цієї мети, а також на досягнення вільного доступу українських товарів до «європейських» ринків. Проте досі не оприлюднювалася інформація, що визначено кроки, які мали б привести до цієї мети, визначено якість програми дій і терміни, в які мусять проходити заходи. Тим часом оголошено, що ЄС розпочинає переговори щодо лібералізації візового й торговельного режиму з Росією. Так само з Москвою хочуть домовлятися про започаткування «Європейського економічного простору».

Те, що Польща першою висловилася проти продовження традиційної практики ЄС у відносинах з країнами Східної Європи, — зрозуміло. У Варшаві ніколи не робили таємниці з того, що розглядають незалежну Україну як головну запоруку власної безпеки. У безпосередніх інтересах Варшави — Україна, повністю інтегрована до європейських і євроатлантичних структур, і тому Польща не тільки вітає будь-які кроки Заходу, які б сприяли цій меті, але й сама намагається їх пропонувати. Зокрема, Варшава вносила свої пропозиції й до Strategy paper, і до проекту Плану дій Україна-ЄС. Президент Польщі Александр Кваснєвський, міністр закордонних справ Влодзімєж Цімошевич багато разів заявляли про те, що Польща була й буде «адвокатом» України, тобто захисником її інтересів у ЄС і НАТО. «Ми не збираємося піддаватися механічному пресингу наших партнерів, який дуже часто походить від нерозуміння справи», — вказується в статті речника МЗС Польщі. Між тим, завжди варто мати на увазі, що навіть Польща, найбільша з країн — нових членів ЄС, ще довго не матиме навіть тієї політичної ваги, яку сьогодні мають, зокрема, Нідерланди чи Іспанія — навіть не Франція, Німеччина, Британія.

Сказати, що в Києві були розчаровані останніми рухами в ЄС, означало б не сказати нічого. За цих умов колишній перший заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий заявляв, що з 1 травня, дня розширення ЄС, настав кінець періоду «євроромантизму» і почалася пора для «єврореалізму», який має ґрунтуватися на досягненні конкретних цілей і який потребуватиме «абсолютно реалістичної політики». Уже не вперше пропонується уважно вивчити моделі, за якими будуються відносини з ЄС Швейцарії, Норвегії, Ісландії. Проте не залишає враження, що в ЄС і в Києва надто різні уявлення про «реалістичність» — оскільки з боку ЄС це слово можна було чути з самого початку й жодного разу не конкретизувалося, що ж саме мається на увазі (окрім одного: Україні не слід подавати заявку на вступ).

Дуже добре, що від самого початку в України є адвокат, а можливо, й лобіст — Польща. Дуже погано, що таким лобістом виступає тільки Польща, до якої, можливо, приєднаються балтійські країни та Угорщина. «Грандам» європейської політики Україна, як і раніше, нецікава, й не лише через свій проблемний розвиток. Те, що жодний документ, розроблений в ЄС, який стосується України, не містить жодного натяку на стратегію (незважаючи на наявність такого слова в назвах), можна частково віднести саме на цей рахунок.

Дуже погано також те, що Україна не має жодного реального козиря в руках: вона не може похвалитися ні становленням демократії, ні справжнім розвитком економіки, який би базувався на інноваційному підході, сучасних технологіях, опануванні й західних, і східних ринків, привабливості для інвесторів з усього світу, ні самостійністю політики та її чіткою визначеністю, ні тим, що всі політичні сили в суспільстві та саме суспільство досягли чіткого й недвозначного консенсусу з проблеми «європейськості» країни. ЄС відгороджується і заносить Україну не далі, ніж до «кола друзів», оскільки може існувати незалежно від існування України (або так вважає). Проекти, подібні до ЄЕП, навряд чи можуть сприяти зміні ставлення до України не меншою мірою, ніж те, що загальні оцінки внутрішньої ситуації в країні і її привабливості для західного капіталу роками не змінюються в позитивний бік. Бжезинський, коли говорив, що ставлення до України залежатиме від неї самої, був повністю правий. За всієї польської приязні до України тільки сама Україна може бути найкращим адвокатом для себе.