Слабкий голос України – але власний
Мало не вперше за останні роки Україна дала привід повірити, що вона проводить самостійну зовнішню політику — це коли МЗС м’яко, дипломатично, але чітко висловився проти американсько-британських ракетних ударів по Іраку. Це був не демарш — ми просто не можемо собі його дозволити, на відміну від Росії. Це було не наслідування Росії — бо на багато інших проблем сьогодення Київ має кардинально інший погляд, ніж Москва. Це не було й «безумством хоробрих». Просте припущення — якщо США можуть дозволити собі сьогодні самим судити й карати Ірак — то чому завтра на його місці не може теоретично опинитися Україна, де процвітає корупція, чи Білорусь, де не поважають прав людини (і яка надто близька не лише географічно до нас)? Насправді, малоприємно жити в світі, де панує право сильного, та ще й підтверджене таким шанованим у США правом прецеденту. І де, таким чином, право сильного завтра може використати й Росія, й будь-хто — без жодного мандату ООН. Бо ж ніхто офіційно не визнавав США всесвітнім суддею, а заодно й судовим виконавцем.
Щоправда, виходячи з повідомлень інформагентств, у світі мало хто помітив, що Україна має саме таку позицію, яка, власне, й не дає їй остаточно втратити обличчя перед так званим цивілізованим світом. Так уже склалося — у нас помічають лише хвороби.
Помічають й інше — те, завдяки чому всі зусилля МЗС України з творення іміджу, нехай хворої, але такої, що може одужати і в недалекому майбутньому — справді впливової на міжнародній сцені держави, зводяться нанівець. У Росії, наприклад, жваво коментують останні виступи голови Верховної Ради Олександра Ткаченка, суть яких — у тому, що потрібно створювати союз Росії, України та Білорусі. І що розподіл Чорноморського флоту був «несусвітньою дурницею». Бо справді — хто може всерйоз рахуватися з державою, один із представників вищого керівництва якої ратує фактично за ліквідацію її незалежності, військовий союз (при затвердженому в Конституції нейтральному статусі) та протистояння невідомо кому?
Є й будуть речі, на які погляди Москви та Києва збігатимуться, як є й будуть речі, на які ці погляди будуть діаметрально протилежними — така об’єктивна реальність. Країни Заходу лише тепер починають розглядати Україну не як частину Росії чи її колонію — що, очевидно, сприймається як поразка в багатьох російських колах. Тож чергове запитання — навіщо грати російську гру в Україні українськими руками? Тим більше, що це шкодить іміджеві держави не менше, ніж таємнича «справа Лазаренка».
№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
