Смерть Асада: династія меншості

Людині сучасній, не обізнаній із політичною історією Близького Сходу, важко зрозуміти, чому смерть президента маленької бідної Сирії, який до того ж не відзначався повагою до демократичних інституцій i легко розправлявся зi своїми противниками, викликала таку реакцію у світі, чому свої співчуття у Дамаск надсилають найбільші світові лідери, провідні інформаційні агенції розміщують новини з Сирії на першому місті, а ситуація в регіоні виглядає непередбачуваною. Для того щоб це зрозуміти, варто згадати, якою була Сирія до Асада — державою, вкрай нестабільною, з постійними військовими переворотами й заколотами, країною, що постійно перебувала під впливом великих сусідів. Варто нагадати знамените — хоча й недовге — злиття Сирії й Єгипту в Об’єднану Арабську Республіку під головуванням, звичайно, єгипетського президента Гамаля Абдель Насера, прихильником ідеології якого проголосить себе потім Хафез Асад. Сам Хафез Асад, активіст Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ), став міністром оборони Сирії внаслідок військового перевороту, здійсненого цією партією за допомогою частини армії, яка їй співчувала. Президентом Сирії Асад став також внаслідок заколоту, однак уже внутрішньопартійного, коли від влади було усунуто лідера країни Нуреддіна Атасі, згодом вбитого в Парижі.

Втім, і режим Асада навряд чи проіснував би дуже довго, якби не особливість віросповідання нового лідера. Асад — з алавітської громади, однієї з найменших сект в ісламі. Втім, до того моменту, як Хафез Асад три десятиріччя тому став президентом Сирії, виникали певні сумніви з приводу того, чи є ця секта мусульманською взагалі. Алавіти, скажімо, не визнають обрізання, хаджу, посту, молитви, однак із повагою ставляться до Євангелія — це типовий приклад «прикордонної» секти на межі між християнством та мусульманством в умовах мусульманського світу. Чи варто пояснювати, як до алавітів ставилися представники найбільших ісламських течій — сунітів та шиїтів? Чи варто повідомляти, що саме в момент встановлення влади Асада алавітів нарешті офіційно — спеціальною фетвою — було визнано мусульманами? І, звичайно, правління Асада багатьма в Сирії стало сприйматися не лише як диктатура соціалістично-популістської за своєю сутністю ідеології ПАСВ, але і як влада раніше гнобленого і нерівного релігійного угруповання.

Асад та його брати руками в залізних рукавичках змусили покоритися прихильників такої точки зору: більше того, після протиурядового заколоту організації «Брати-мусульмани» таких ворогів режиму стало на кілька десятків тисяч менше, сотні тисяч мали залишити батьківщину. Режим Асада довів — залізом і кров’ю, — що може пручатися і що його владу не можна повалити примітивним заколотом. Вороги почали розуміти, що прізвище Хафеза означає «лев» зовсім недаремно. А необмежений у своїх можливостях лідер Сирії почав завзято будувати режим, якого вони від нього й очікували. Режим, у якому представники сім’ї Асада та алавітської релігійної меншості відіграють провідну роль, контролюють армію, спецслужби, поліцію... Алавіти стали справжнім сирійським варіантом ордену мечоносців, що охороняв режим свого президента, озброєний до зубів. Звичайно, можна мати багато зауважень проти такої деспотії — міжнародні правозахисні організації їх мали завжди. Однак саме завдяки трьом десятиріччям без переворотів Сирія перетворилася на стабільний фактор міжнародної політики, на країну, до якої ставились як до чогось усталеного і зрозумілого. Із Асадом можна було вести переговори, бо він був господарем у себе вдома. Ізраїль саме на це й сподівався, коли почав вирішувати з уже тяжко хворим сирійським президентом наболілу проблему Голанських висот.

Тепер усе змінилося. Асад, хворий на лейкемію, звичайно, знав про наближення близької смерті і тому зробив усе можливе, щоб підготувати спадкоємця. Він буквально примусив одного iз своїх дітей, 34-річного лікаря Башара, зайнятися політичною діяльністю, доручив йому контроль над спецслужбами, а спецслужбам — підтримувати висуванця. Президент помер за кілька тижнів перед конгресом правлячої ПАСВ, на якому Башар мав бути проголошений лідером партії — це вже крок до вищої влади. Тепер у Дамаску мають робити все негайно, змінювати конституцію таким чином, щоб дати можливість молодому Башару стати новим президентом країни, бо раніше віковий ценз обмежувався 40 роками. За кілька місяців до смерті Асад діяв дуже енергійно, щоб забезпечити одностайність у підтримці сина. Відставка сирійського уряду й самогубство колишнього прем’єра, звинуваченого в корупції, — чудовий приклад цього. Однак ця одностайність проявлялася в часи, коли старший Асад був живий: сьогодні можна констатувати, що його спадкоємцю доведеться зiштовхнутися з численними проблемами у збереженні власної влади.

Звичайно, алавітська меншість чудово розуміє, що вона може зберігти владу — і саму себе — тільки в разі збереження її за сім’єю Асадів. Легко уявити собі, як чергові релігійні фанатики, які приходять до влади в результаті заколоту, ухвалюють нову фетву — і що тоді робити алавітам? Однак навіть у самій сім’ї померлого президента Башара не визнають лідером, брати батька претендували на владу і мають сьогодні серйозні можливості впливу на «орден мечоносців». Як Башар порозуміється з дядьками, відомими, до того ж, своїми провідними позиціями в наркобізнесі? Адже Хафез Асад залишив йому Сирію зовсім не квітучою — це бідна, обтяжена економічними проблемами країна, дуже несучасна — вождь нації опирався, скажімо, розвиткові Інтернету; хвора на всі болячки, якi мають покоління, що зросли під авторитарною дланню. А Башару ще належить вирішувати проблему Голанських висот. В останні роки Хафез Асад, який програв Ізраїлю всі свої війни, зробив кілька рішучих кроків по встановленню миру в регіоні. Він вітав перемогу на виборах в Ізраїлі генерала Ехуда Барака, висловив сподівання, що ситуація почне змінюватись. На початку року в Женеві Асад провів з американським президентом Клінтоном спеціальну зустріч з питання Голан. Від женевського саміту чекали прориву, однак виявилося, що помираючий президент зовсім не бажає залишатися в історії своєї країни людиною, яка пішла на компроміси з приводу Голанських висот. Проте фундамент для подальшого продовження діалогу для свого сина Хафез Асад створив. Інша справа — чи здатний буде Башар Асад цим скористатися, тим більше в умовах гострої внутрішньополітичної кризи в самому Ізраїлі? І чи не буде будь-який компроміс із єврейською державою приводом для активізації ворогів режиму в Сирії — ось Хафез Асад міг цього не побоюватись?

Хафез Асад не був лідером провідної держави Близького Сходу. Однак він був керівником країни, яка була саме тією гирькою на вагах, зміна у власній вазі якої може призвести до дестабілізації всієї системи — тим більше, якщо згадати, що саме Сирія сьогодні визначає перебіг подій у сусідньому Лівані. Найближчим часом ми переконаємося, чи вдалося померлому політику створити сильну i здатну до спадкоємності династію, чи режим Хафеза Асада був насправді лише владою одинокого лева…