Солану зустрічають загадками української душі
Учора розпочався черговий візит до України генерального секретаря Ради Європейського Союзу Хав’єра Солани, відповідального за безпеку та зовнішню політику ЄС. Від цього візиту, від зустрічей Солани з українським керівництвом (Леонід Кучма, Анатолій Зленко, Іван Плющ, Борис Андресюк, лiдери рiзних партiй i блокiв) напевне, багато чого залежатиме у визначенні лінії поводження як ЄС в цілому, так і окремих його країн стосовно України. Зрозуміло, що перш за все Солану цікавитиме момент виборчої кампанії — саме вибори сьогодні будуть «лакмусовим папірцем» для визначення реакції ЄС. Так само зрозуміло й те, що генсек Ради ЄС намагатиметься зрозуміти, що саме малося на увазі в різних заявах Президента України, глави його Адміністрації, міністра закордонних справ, змушеного потім виправляти ситуацію. Зрозуміло й те, що подробиці цих розмов будуть залишені «поза кадром» того, що буде сьогодні оприлюднено, а «на публіку» говоритиметься про прогрес, спільні погляди, вітання українських зусиль, спрямованих на «євроінтеграцію», перспективи конкретної співпраці в енергетиці, безпеці, комплексі елементів, що підпадають під визначення «юстиція та внутріші справи». Тобто облаштування кордонів, нелегальна міграція, візовий режим при розширенні ЄС, транскордонна співпраця. Це все стає чимдалі актуальнішим.
Фон візиту Солани — щонайменше, цікавий. Україні нарешті дано довгоочікувані Києвом сигнали щодо того, що її бажання набути асоційованого членства в ЄС в Брюсселі вислухали й взяли до уваги. Про підтримку цих намірів України говорили в Києві федеральний канцлер ФРН Герхард Шредер і екс-міністр закордонних справ Італії Ренато Руджеро. Про те, що це не є просто декларацією, говорив голова Німецького товариства зовнішньої політики Ганс-Дітріх Геншер, представник опозиційних нинішньому німецькому урядовi сил. Про те, що не вироблено чітких критеріїв чи стандартів асоціативних відносин з ЄС, говорив держсекретар МЗС України Олександр Чалий. Про завдання українським державним органам досягти до 2011 р. стандартів, необхідних для вступу до ЄС, а в 2004-му — набути асоціації з ЄС, заявляв Президент Кучма. Але він же, будучи в Тюменській області Росії, раптом заявив, що вступити до ЄС в 2011 р. Україна не має жодних шансів, і що Заходу не потрібні ні сильна Україна, ні сильна Росія. Потім, у Херсоні, він заявив, що було помилкою орієнтуватися тільки на Захід, що об’єднанню країн Євросоюзу потрібно протиставити співпрацю з Росією, що тільки російське керівництво перейшло до конкретних справ, тоді як інші тільки радили, що і як робити. Потім міністр закордонних справ України Анатолій Зленко заявив, що «відбулося неправильне тлумачення заяви Президента». Україна, за словами міністра, свій зовнішньополітичний курс визначила, він стосується європейської та євроатлантичної інтеграції». Багатьох iз представлених в Україні західних дипломатів різнобій у тлумаченнях, м’яко кажучи, здивував. Що є правдою, зрозуміти важко. Так само, як важко «правильно» витлумачити херсонську заяву Президента. Фактом же є те, що для того, щоб визначити свою політику стосовно України, яка є далеко не безпомилковою і зовсiм не є вільною від різних політичних нюансів і проблем, ЄС хотів би знати, чого насправді прагне сама Україна, принаймні, її вище керівництво. Солана, добрі відносини якого з українським керівництвом поза сумнівом ще з тих часів, коли він очолював НАТО, — можливо, найкраща фігура для отримання цієї відповіді.
Залишається також очевидним те, що ЄС досі не дозволяв собі різких і фактично ультимативних заяв стосовно української внутрішньої політики, як це робили офіційні й неофіційні представники США. Досить обережна позиція Союзу стосовно українських подій мала й інший бік: Президент України за останній рік фактично став небажаним гостем у країнах ЄС, Шредер був першим і поки що останнім лідером країни ЄС, який відвідав з візитом Україну. Тоді, як завжди, декларується, що відносини будуються не між особистостями, а між народами. У цих відносинах є й буде чимало проблемних моментів — ситуація навколо добудови Хмельницької та Рівненської АЕС, можливості залучення України до спільної європейської політики безпеки, проблеми розширення ЄС, яке за нинішніх умов, безумовно, призведе нехай до пом’якшеної, але ізоляції українців (а не їхнього керівництва) від загальноєвропейських процесів. Проблеми урахування українських інтересів у енергопостачанні Західної Європи. У Києві і Брюсселі люблять говорити про початок конкретної співпраці. Отже, обидві сторони мають повне право очікувати реального руху назустріч. Але обидві, з чітким роз’ясненням своїх позицій.
