Соціал-демократію переплутали з патріархальним націоналізмом
Володимир Грановський у статті «Вибори в Польщі: сильним світу цього є над чим замислитися», яку нещодавно було опубліковано в «Дзеркалі тижня», висловив ряд думок, які, при всій повазі до думки автора, можуть викликати лише певне здивування в будь-якого неупередженого читача. Особливо дискусійні його погляди щодо ідеологічного профілю польської демократичної лівиці, а також прагнення явити українському виборцеві Віктора Ющенка в образі європейського соціал-демократа.
Цілком очевидно, що при всій неабиякій ерудованості автора допущені ним, скажімо так, «упущення» є наслідком ігнорування останніх політологічних робіт, котрі аналізують процес ідеологічних змін у соціал-демократичному русі Східної і Західної Європи (Daudershtedt, 1999; Cuperus & Kandel, 1998). Ці роботи, до речі, видані в українському перекладі, й навіть поверхове ознайомлення з ними В. Грановського звільнило б читаючу публіку від чергової сумнівної спроби «соціал-демократизувати» Віктора Андрійовича — пророка та месію націоналістичних і націонал-демократичних сил України.
В.Грановський пише: «…ризикну передбачити, що нішу послідовної соціал-демократії вже найближчим часом зможе зайняти політичне об’єднання, очолюване Віктором Юшенком, у центрі політичної програми якого перебуває класичний об’єкт соціал-демократії — «маленький українець». І саме Ющенко своєю політичною поведінкою вже «зафіксував» свій статус ліберального соціал-демократа».
Ризик, взятий на себе В.Грановським, навряд чи виправданий. Ми навіть не знаємо, що «зафіксував» у своєму статусі В.Ющенко, але «ліберальної соціал-демократичностi» в його вчинках не набагато більше, ніж, наприклад, у Ярослави Стецько та інших прихильників колишнього прем’єр-міністра з числа націоналістичних і націонал-демократичних парламентських фракцій і партійних угруповань.
Ні для кого не є таємницею, що політичні переконання В.Ющенка (які, треба віддати належне, у нього, на відміну від більшості українських політиків, є) сформувалися під прямим впливом ідеології романтичної патріархальностi, що не має нічого спільного ні з соціал-демократизмом, ні з лібералізмом. Націонал-романтичний патерналізм особливо чітко виявився в його зверненні до глави української держави, як до власного батька. Це здивувало навіть призвичаєну до виявів патріархальної сентиментальності українську публіку. Треба вважати, що ця демонстрація родинних почуттів збентежила не лише Президента України. І пояснити її можна лише повним забуттям, з боку Віктора Андрійовича, норм і стандартів пристойності, що існують у європейських країнах, з якими Україна прагне себе ідентифікувати. Адже вельми скрутно уявити собі, наприклад, лідера польських соціал-демократів Л.Міллера, що припадає в приступі синівської шанобливості до персня президента Речіпосполитої О.Квасневського, або ж чеського прем’єра М.Земана, що встановлює міру своєї спорідненості з В.Гавелом.
З огляду на главу держави, як на міфічного патріарха, у В.Ющенка проглядається загальна установка, згідно з якою Україна являє собою начебто велику родину, поєднану путами сентиментальної прихильності, добрим і по-батьківському дбайливим «патріархом родини». «Коли ти любиш свою матір, кажуть: ти хороший син! Коли любиш свою родину, то всі радіють, що бачать сучасну цивілізовану людину. Коли любиш своє село або район — чудово, здорово! Коли любиш Батьківщину — блискуче! Коли ж ти говориш, що любиш Україну — тут уже починаються незрозумілі речі», — заявив колишній прем’єр у інтерв’ю «Столичным новостям».
Безперечно, у певних дозах подібний сентименталізм може бути корисним у справі посилення морально-психологічної консолідації української нації і зміцнення державницьких почуттів українців, значна частина яких аж ніяк не страждає надлишком патріотизму. Однак треба розуміти, що яскраво виражена у В.Ющенка гіпертрофія родинності та романтичного націоналізму може призвести його прихильників до спроб затвердити ідентичність української держави на основі ідеї етнічної однорідності («чистота крові», «чистоти раси»). У такому випадкові нашу країну чекає встановлення авторитарного бюрократичного режиму з виразним націоналістичним ухилом.
Особливо варто зупинитися на тезі В.Грановського про «маленького українця —класичного об’єкта соціал-демократії» В.Ющенка. Безперечно, не можна не визнати істотного внеску колишнього глави українського уряду в справу полегшення матеріальних труднощів пересічних громадян нашої країни, насамперед, пенсіонерів. Так само безперечним є культивування європейською соціал-демократією свого образу як «великої культури «маленьких» людей». Проте в цьому випадкові не можна не помітити й істотних відмінностей. У розумінні соціал-демократичної ідеології «маленька людина» є поняттям суто умовним. Соціал-демократи виходять iз гуманістичного уявлення про безперечну рівність гідності всіх людей, незалежно від їх трудового внеску, місця в суспільній ієрархії, етнічного чи расового походження. Такий погляд, що підкреслює принципову рівність різних індивідів, вельми слабо поєднується з культом «національної еліти», котрий посилився в нашій країні, й втілюється для багатьох саме у В.Ющенкові. Його прихильники «маленьку людину» уявляють, передусім, як предмет опіки, як якусь незрілу істоту, котра потребує заступництва з боку національної еліти та її вождя.
Можна припустити, що в своїх міркуваннях про «маленьку людину» В.Грановський повторив вельми поширену помилку, що полягає в зведенні соціал-демократичного досвіду виключно до створення могутньої системи захисту «маленької людини». Тим часом успіхи соціал-демократичного руху в напрямку інтеграції ринкової економіки та системи соціального партнерства зумовлено, насамперед, масовим демократичним характером соціал-демократичних структур, котрі забезпечили формування широкого народного волевиявлення. Щодо культурної політики такий соціал-демократичний підхід несумісний iз підходом, сповідуваним правонаціоналістичними партіями, котрі підтримують В.Ющенка, культом традиціоналізму, підкресленням етноцентризму, апологією патріархальностi, романтичного націоналізму й інших вельми сумнівних чеснот. Відмова від цієї націонал-архаїчної спадщини нам здається дуже актуальним завданням. Бо українській державі потрібні аж ніяк не лицемірні виявлення любові з боку націонал-романтично орієнтованих політиків, а формування ефективної державної адміністрації та партійної системи, котрі були б здатними вивільнити ініціативу більшості наших співгромадян і забезпечити стабільність демократичних інститутів.
