Союзники чи попутники?

Спостерігачі, що висвітлюватимуть візит до Києва узбецького президента Іслама Карімова, поза сумнівом, будуть багато говорити про економічний ефект домовленостей України й Узбекистану, пошук альтернативних джерел енергії, відновлення зв'язків, які мають визначальне значення для вітчизняної легкої промисловості тощо.

Це все цікаво, але не в цьому сенс візиту. Головне - це приїзд президента геополітично дуже близької до нас країни. Звичайно, з географічної точки зору до нас набагато ближче Польща, Угорщина чи Чехія із Словаччиною. Проте, перепрошую, це їх запрошують до Європи, а не нас. Нам залишаються декларації, хартії, мрії про економічні зміни та нещирі обійми з московськими лідерами. А якщо так - ми в пострадянському просторі. У СНД. Можливо, не завтра, але сьогодні - це точно. Й саме тому таким важливим виглядає для нас приїзд до Києва Карімова.

На останньому кишинівському саміті лідерів країн-членів СНД саме узбецький президент наполегливо виступав проти політики кількарівневої інтеграції, яка дозволяє створювати пільговий економічний режим за політичними мотиваціями (яскравий приклад - щедро спонсорований Москвою режим Олександра Лукашенка). За інформацією самих учасників зустрічі, серед тих, хто підтримав Карімова, був і український президент - при цьому ця підтримка була настільки дієвою, що роздратований білоруський "батька" саме Леоніда Кучму й Карімова згадав, як найбільших своїх опонентів.

До березневого саміту лідерів СНД у Москві узбецький президент підходить із непоганими можливостями довести вірність своєї кишинівської позиції. Останній форум президентів країн -учасниць чотиристороннього Митного союзу непогано продемонстрував, що в Москві та Мінську сприймають хіба що модель "інтеграції" по-лукашенківські й Нурсултану Назарбаєву з його спробами взяти за основу ідеї Євросоюзу сподіватися особливо немає на що.

У російському керівництві між тим усе менше бажаючих спонсорувати Лукашенка. Й на тлі цього набирає оберти нормальна інтеграція - без "старшого брата", без крокодилових сліз за загубленою імперією, без місіонерських комплексів і амбіцій, без небезпечного для долі не тільки держави, але й нації, паразитування на чужій сировині - тут вам і останній центральноазійский саміт у Ашгабаті, і ГУАМ... Є про що поговорити в березні Ісламу Карімову із Борисом Єльциним.

Тільки от хто підтримає узбецького президента? Чи залишиться українська позиція такою ж реалістичною, якою вона була в Кишиневі, чи під тиском внутрішніх проблем та сердечних розмов із Борисом Миколайовичем Леонід Данилович розчулиться настільки, що промовчить? Одного разу - в перші місяці президентства Кучми ми вже спостерігали розвал "президентського клубу" політиків, які опиралися нереалістичним моделям пострадянської інтеграції, нагадуючи Москві, що СНД - вдала модель розлучення, а не інструмент для створення нового "нєрушимого". Україна й тоді нічого не підписувала (боронь, Боже), а хоч би й підписувала - все одно нічого не спрацьовує. Проте у випадку, коли партнери виявляють удаваний інтеграційний раж, мовчання - не краща політика. Кишинів довів, яким результативним може стати виголошення істини.

Не хотілося б, щоб ми знову втрачали союзників, та ще й в особі такого авторитетного в своєму регіоні політика, як президент Карімов. Вибори відбуваються й забуваються, а Узбекистан і Україна залишаються на своєму місці на карті. Ми - не сусіди. Однак ми - сусіди Росії. І якщо й надалі хочемо бути її добрими сусідами, а не її ненадійними частинами, мусимо хоча б попервах триматися разом...