«Свято для людей, які люблять Білорусь»

У неділю, 25 березня, в Білорусі відзначили День Волі — неофіційне свято, присвячене 100-річчю проголошення Білоруської Народної Республіки (БНР).

Як повідомляє DW, цього дня в Мінську відбувся мітинг-концерт, який став наймасовішим заходом у країні за останніх 20 років і при цьому не був організований державою. Окрім того, цього року влада вперше офіційно дозволила провести цей захід у центрі міста, а також використовувати історичну символіку — біло-червоно-білі прапори  та герб Погоня.

Але без ексцесів все ж не обійшлося. Адже того ж дня в центрі Мінська на площі Якуба Коласа було заплановано ще одну подію, але несанкціоновану владою: ходу на чолі з одним з лідерів Білоруського національного конгресу Миколою Статкевичем. За даними правозахисного центру «Вясна», правоохоронці затримали від 30 до 50 осіб, при цьому самого Статкевича затримали, ще коли той виходив з помешкання, але вже надвечір відпустили. «Радіо Свобода» повідомляє, що загалом на День Волі в Білорусі затримали понад 100 осіб.

«ПРЕЗИДЕНТ КЕРУЄТЬСЯ РОЗУМІННЯМ НОВИХ РИЗИКІВ І ЗАГРОЗ, ЗОКРЕМА Й ВІД РОСІЇ»

«День» звернувся з проханням прокоментувати ці події до білоруського опозиційного діяча, лідера Об’єднаної громадянської партії Анатолія ЛЯБЕДЬКА:

— 25 березня у нас було велике свято для людей, які люблять Білорусь. 100 років Білоруської Народної Республіки — це частина нашої історії. Головна інтрига була в тому, що влада вперше за тривалий час пішла на якісь компроміси: вона дозволила зібратися в центрі міста великій кількості людей під біло-червоно-білими прапорами (хоч це заборонена у нас символіка, але її дозволили використовувати). Тобто це був компроміс. Влада не пішла на те, аби була хода, але дозволила зібратися в центрі міста і провести мітинг і великий святковий концерт.

Невеличка група опозиції вважала, що цього дня все ж таки має бути протест, і запропонувала ходу, яку влада не санкціонувала. У результаті ми бачили, що кількасот осіб все ж таки прийшли на цю недозволену акцію. Багато людей було затримано, але ввечері всіх ініціаторів цього заходу влада відпустила. Щодо мітингу та концерту, то це відбулося з великим аншлагом. Песимісти кажуть, що було 20 тис. осіб, оптимісти — 50 тис. Цілком очевидно, що йдеться про десятки тисяч осіб. Це була справді грандіозна подія і свято незалежності під біло-червоно-білими прапорами. Була величезна кількість людей: молоді, дітей. Об’єднана громадянська партія була одним з організаторів цих дій, і ми дуже задоволені цією подією. Це розширює простір свободи і зменшує простір страху.

— ЗМІ пишуть про багато затриманих опозиціонерів. Чим зумовлені така реакція влади?

— По всій країні близько 100 осіб було затримано. Але це вже традиційний стиль білоруської влади, яка всього боїться. Були і превентивні затримання до свята та під час нього. Але зараз основну масу людей відпустили. На сьогодні влада не настільки сильна, аби плювати на громадську думку усередині країни, позицію міжнародної спільноти.

Чому влада все ж таки пішла на те, аби дозволити провести цей захід? Гадаю, що на це вплинуло розуміння ризиків, викликів і загроз із боку Росії. Лукашенко, з огляду на український досвід, відчуває, що його численні генерали — це не стовідсоткова гарантія того, що вони підуть в окопи захищати його владу. А для людей, які виходять під біло-червоно-білими прапорами в центр міста святкувати 100-річчя Білоруської Народної Республіки, незалежність — це цінність, і вони готові протистояти викликам ззовні. Тому він, як і раніше, намагається контролювати ситуацію, спираючись на силові структури, фінансово-економічну залежність більшості громадян від влади, тобто від Лукашенка, але при цьому він трохи розширює простір можливостей для нас. Він робить це не тому, що він щось передумав, а керуючись розумінням нових ризиків і загроз іззовні, зокрема й від Росії.

— Які зараз настрої в країні, і чи є місце для опозиції?

— Нещодавно закінчилася місцева виборча кампанія, і вона відбувалася за найгіршим сценарієм. Наприклад, до складу комісії, яка підраховує голоси, включили понад 60 тис. осіб, з них 30 осіб — представники опозиції. Якби це запропонувати в Україні, тут, напевно, розпочалася б ще одна Помаранчева революція. Зрозуміло, що ми не беремо жодної участі. Усі депутати, зокрема й місцеві, в найменших селищних і сільських радах проходять через процедуру призначення. Лукашенко розуміє, що вибори за стандартами ОБСЄ — це для нього політичне харакірі, і тому вони замкнуті і жодним чином ані на сантиметр не дозволять збільшити простір.

Щодо сприйняття опозиції, то воно змінилося в набагато кращий бік. Найбільша проблема для влади — це відсутність успішних рецептів розв’язання економічних проблем. Найбільший політичний опонент Лукашенка в Білорусі — це економіка. Люди живуть бідно, скрутно. Російські гранти закінчуються. Був час, коли 15% ВВП Лукашенко отримував від Путіна. Зараз цього немає. Звичайно, є велике невдоволення людей економічною і соціальною політикою.

Але не все добре і з європейським вектором. Є розчарування тим, що робить Брюссель щодо влади. Для багатьох євробілорусів це незрозуміло. Чотири роки тому Лукашенко був останнім диктатором, два роки тому — передостаннім, а зараз його якщо не обіймають, то багато хто потискає руки. Це багатьом незрозуміло. Є загроза того, що електорат, який був за Лукашенка, зараз може перейти до Путіна.

— Нещодавно в Росії відбулися президентські вибори, на яких перемогу знову здобув Володимир Путін. Як оцінюють це білоруси, і як думаєте, як складатимуться відносини країн надалі?

— Тут немає жодних несподіванок. Взаємини Лукашенка і Путина — це боротьба за довжину повідця, на якому білоруський правитель перебуває від господаря Кремля. Лукашенко хоче, аби цей повідець був довший, тому зараз він шукає більше можливостей на Заході, а Путін, відповідно, хотів би тримати Білорусь на короткому повідку. Тут є певна інтрига, періодично виникають війни: молочні, газові, нафтові, і я гадаю, що це триватиме. Тут немає жодної любові, а є як мінімум настороженість, а то й побоювання Лукашенка. Він розуміє, що відбулося в Україні, і буде на сторожі. Але зовні все буде як стосунки двох братів, які один одного обіймають. Є риторика, і вона залишиться. А по факту треба визнати, що Лукашенко став заручником своєї політики у відносинах з Росією, коли він залежить від Путіна економічно на 90%, а у військовому плані — на всі 100%. Розірвати цю пуповину швидко ніяк не вдасться за всього бажання Лукашенка, а воно в нього дуже мале. Повертаючись до сторіччя БНР, це добре, що він дивиться на історію вже не рамками 1994 року, коли він став президентом, а 1918 року, коли була БНР. Тут у нас більше оптимізму, що Лукашенко все ж таки дозволятиме діяти тим людям, які говорять, що Білорусь — це незалежна країна, це довга європейська історія. Тут ми чекаємо більшого оптимізму.