Сигнали для системності

Днями вітчизняна дипломатична служба офіційно, вже втретє, відзначала своє професійне свято. З нагоди 90 річниці створення української дипломатичної служби 28 листопада цього року Президент України Віктор ЮЩЕНКО видав Указ «Про відзначення 90-тої річниці української дипломатичної служби». Якими були головні досягнення України на зовнішній арені за період незалежності? Як просувається Українська держава на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції? Чи вдасться отримати в Бухаресті План дій щодо членства в НАТО, а також вибудувати відносини з Росією на принципах взаємодовіри? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю з Арсенієм ЯЦЕНЮКОМ, який обіймав посаду міністра закордонних справ України з 21 березня 2007 року по 3 грудня 2007 року, а 4 грудня цього року його було обрано головою Верховної Ради України.

— Арсенію Петровичу, будь-ласка, назвіть кілька прикладів найвидатніших досягнень чи провалів української дипломатії за період незалежності нашої країни.

— Важливим є те, що сформувалася дипломатія незалежної держави. Тому що протягом довгого часу зовнішньополітичне відомство України було певним додатком до зовнішньополітичного відомства СРСР. Можливо, в ментальності ще залишилися певні ознаки того, що Михайлівська розташована десь за поворотом за Смоленською площею. Важливо зазначити, що за роки незалежності відбулося повноцінне становлення зовнішньополітичної служби. Це відбувалося в непростих умовах, після розвалу Радянського Союзу, коли українські дипломати фактично потерпали через відсутність приміщень та й через відсутність грошей.

До досягнень я б відніс укладення в 1997 році Великого договору з Росією. Це було перемогою української дипломатії і загалом, можна сказати, знаковою подією.

Я не бачу значних досягнень на шляху до членства в Європейському Союзі. Це — процес, але поки що не переможний. Ми включилися в процес, не знаючи конкретно (на тій стадії, коли ми заходили в цей процес), чого ми хочемо досягти.

Якщо говорити про провали, то можна назвати несистемність зовнішньої політики, яка об’єктивно пов’язана з несистемністю у внутрішньополітичних справах. Остання завжди накладала негативний відбиток на зовнішню політику.

Що стосується втраченого шансу України отримати План дій щодо членства в НАТО на Стамбульському саміті Альянсу, то це пояснюється тим, що на порядку денному для Заходу питання членства України в Організації північноатлантичного договору на цей час так гостро не стояло.

— Хотілося б почути вашу оцінку діяльності української дипломатії за нинішній рік: які були досягнення і провали за цей час?

— Що стосується досягнень за цей рік, я б не починав з Угоди про спрощений візовий режим. Бо це не лише моя заслуга, а попередніх міністрів також. Мені лише вдалося дотиснути й підписати цю угоду.

Якщо говорити про досягнення, почну з російського напрямку. Нам удалося провести низку переговорів про наповнення базового договору і офіційно оформити це рішення, а також схвалити його на рівні президентів. Таким чином, Україна та Росія у двосторонніх стосунках мають чим займатися на десять років. Наповнення Великого договору для мене — дуже важливий елемент. І я вважаю досягненням зовнішньополітичного відомства, що на рівні МЗС України і Російської Федерації в рамках комісії Ющенко — Путін було підписано відповідний протокол з цього питання.

По-друге, я б відзначив встановлення та підтримку особистих, дружніх та конструктивних контактів у процесі реалізації зовнішньої політики. Це також мало позитивні наслідки для розвитку відносин між Україною та Росією. Що стосується теми базування Чорноморського флоту в Україні, то ми її максимально деполітизували. З іншого боку, тема Чорноморського флоту все ще залишається на порядку денному двосторонніх переговорів. Але це вже не площадка для піар-акцій.

По-третє, ми зайняли конструктивну позицію в СНД. Україна заявила про готовність підтримати все, що має для нас резон. Якщо ні — то будемо підписувати певні угоди із застереженнями, що й було зроблено.

По-четверте, ми почали відпрацьовувати з країнами СНД нові стосунки. Я кілька разів відвідував Туркменістан. Хоча треба було це робити раніше. Моя мета полягала в тому, щоб як мінімум не погіршувати стосунки з цією країною. Бо для їхнього покращання треба не вісім місяців перебувати на посаді міністра закордонних справ. І це не лише відповідальність Міністерства закордонних справ.

Якщо говорити про провали у відношеннях з Росією, то вони не пов’язані з Україною. Я не бачу жодного провалу в українсько-російських стосунках, який був би з вини України. Ми були настільки толерантні, навіть іноді надмірно. Інколи опоненти мене звинувачували — одні в проросійськості, а інші в прозахідності. Але така робота дипломата, міністра закордонних справ країни, яка розташована між Заходом і Сходом. Інакше і не могло бути. Вважаю провалом року вихід Росії з Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Я був дуже стурбований рішенням наших партнерів щодо виходу з ДЗЗСЄ. Бо цей договір стосується більше України, ніж усієї решти країн. Зараз головне — не втягнути Україну у внутрішньополітичні процеси Росії, і навпаки — не дати втягнутися самим в ці процеси.

До плюсів цього року відніс би роботу Міністерства закордонних справ як структури. Як міністр я намагався надати можливість кожному дипломату розкритися як професіоналу. Вдалося підняти зарплату, здійснити матеріально-технічне забезпечення й хороший бюджет на 2008 рік. Мені вдалося завершити будівництво та надати дипломатам 32 квартири, чого не було навіть у радянські часи. Це дуже важливо для працівників міністерства та дипсистеми в цілому. Адже люди не лише за ідею працюють. Щоб вимагати від людей працювати за ідею, необхідно платити їм хорошу зарплату. Тоді набагато краще працюється за ідею.

До позитивів я б відніс також включення до колегії Міністерства закордонних справ колишніх міністрів. Це хороші сигнали для системності й цілісності роботи міністерства. Адже стосунки між міністрами закордонних справ — доволі специфічні. Я отримував велике задоволення від проведення колегій, бо там міг виступити кожен міністр і представити свій погляд, як правило, дуже резонний, на ту чи іншу проблему. А також ми реалізували ідею, яка вже років із десять «блукала» коридорами МЗС: започаткували діяльність Дипломатичного клубу.

Я взагалі пішов із міністерства з сумом. Це дуже хороша установа, і люди, які там працюють, у більшості надзвичайно професійні й талановиті. Після роботи в Національному банку у мене там вдруге були позитивні враження від вкладеної праці.

— Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху просування нашої країни в ЄС? Чи спроможний Київ вести діалог із Брюсселем на засадах взаємності?

— По-перше, успіхом можна назвати початок переговорів по новій базовій угоді та форматування позиції до підписання цього документу. Цього разу, перед тим як підписувати, українська сторона почала думати, навіщо ми це робимо.

По-друге, візова угода. Шістнадцять років ми замовчували візове питання. Не все вдалося вирішити. Але все-таки підписана Угода та ратифікаційні документи. МЗС нотифікувало ЄС про затвердження угоди, незважаючи на те, що ратифікація пройде в наступному році. Відповідно, Європейський Союз оголосив, що угода набуває чинності з 1 січня наступного року. Ратифікація Верховною Радою потрібна і обов’язково буде зроблена, але це буде додатковий інструмент затвердження.

По-третє, ми чітко задекларували, що Європейська політика сусідства — це поки що вулиця з одностороннім рухом, яку придумав сам Євросоюз. Ми її високо цінуємо, але це не має ніякого стосунку до наших двосторонніх відносин. Інкорпоруйте інструменти Європейської політики сусідства в нашу двосторонню угоду — і, будь ласка, ми готові працювати.

Поки що нам не вдається діяти з Європейським Союзом на принципах взаємності. Це досить складно. Примат міжнародного права — це принцип взаємності, але вона залежить від дуже багатьох аспектів. Тому я б сказав, що в нас пропорційна взаємність. Чим більша країна, тим, відповідно, менше взаємності від цієї країни очікуєш. Це та проблема, яка не зникне ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. Сподіваюсь, вона перестане існувати тоді, коли ми будемо перебувати в межах єдиної великої «країни» — Європейського Союзу. Це задекларовано нашою державою. Але для того, щоб дійти туди, треба витратити багато часу. А до членства в Європейському Союзі також треба якось жити. Не просто жити, а виживати і розвиватися.

За восьмимісячний період перебування на посаді міністра я здійснив понад 40 візитів. Були дуже знакові візити, наприклад, перший за останні 13 років візит до Іспанії, перший за 7 років до Канади, де проживають найбільші українські громади. Хотів би додати, що ми нарешті серйозно почали займатися українцями за кордоном. Не скажу, що за вісім місяців ми зробили неймовірне звершення. Але закордонні українці побачили, що є держава, є Міністерство закордонних справ і міністр, який приїжджає і займається проблемами, які їх хвилюють. Це також сигнал для української громади, що держава Україна не закінчується державним кордоном, а простягається туди, де є українці.

Що стосується поступу до Світової організації торгівлі, досягненням можна вважати зняття Киргизстаном заперечень проти вступу України в цю організацію. Нам шляхом діалогу вдалося завершити складну історію. Зараз залишилися технічні процеси.

— Чи під силу Україні отримати План дій щодо членства НАТО (ПДЧ) наступного року на саміті Альянсу в Бухаресті й наскільки це важливо для нашої країни?

— Я вже говорив, що в Бухарест українська делегація поїде з консолідованою позицією. Що стосується отримання Плану дій щодо членства, то ця позиція має бути підтримана трьома підписами. Тоді вона називається консолідованою. Зараз, коли створена демократична коаліція, до складу якої входить партія президента, немає куди зістрибувати. Я не бачу підстав, з яких ми не зможемо знайти консолідованої позиції щодо ПДЧ. Тим більше, слід наголосити, що ПДЧ не має нічого спільного зі вступом до НАТО. Від ПДЧ до вступу дуже далека дорога. ПДЧ — це фактично План дій Україна — НАТО- плюс. Я б так його назвав.

— Чи вдасться Україні вибудувати відносини з Росією на принципах взаємодовіри та взаємоповаги? Чи є у вас якийсь рецепт з цього приводу?

— Ми почали ці кроки робити. Подивіться, за вісім місяців у нас з російською стороною не було жодного скандалу. Можливо, були якісь натяжки, але скандалів не було. Адже наскільки складно налагодити стосунки, а з іншого боку — як легко їх зруйнувати! У нас одна спільна дорога до побудови цивілізованих міждержавних відносин — взаємоповага.