Тактик, який переміг стратега
Російське телебачення цими днями демонструє розпачливі кадри: в той час, коли в Москві добрим словом згадують передчасно померлого приятеля й керівника дружньої слов’янської держави, у самій Сербії повідомленням про смерть Слободана Мілошевича передують репортажі, присвячені річниці вбивства першого прем’єра демократичної Сербії Зорана Джинджича. Хоча, здавалося б, час, який С. Мілошевич і З. Джинджич очолювали країну, важко порівняти. Однак серби все одно згадують про З. Джинджича більше, ніж про С. Мілошевича.
І зрозуміло, чому. Навіть вороги З. Джинджича не можуть відмовити йому в певних політичних принципах, яких він дотримувався й заради яких був готовий порушити правила номенклатурної гри. Навіть союзники С. Мілошевича починають усвідомлювати, що Слободан просто маніпулював ними, використовував їхні політичні позиції заради власної влади.
Справді, яку країну отримав С. Мілошевич у спадщину від югославських комуністів епохи Йосипа Броз Тіто? Соціалістичну? Так. Однак відкриті кордони, можливість праці на Заході й непогані взаємини із США та Європою — усе це створювало набагато більш сприятливі, ніж у інших соціалістичних країнах, можливості для реформації. Однак, у випадку успішного проведення реформ, партійна номенклатура втрачала свої позиції. І разом із цим стару Югославію зберегти було вже неможливо.
С. Мілошевич побудував нову. Побудував майстерно. Проте процес цієї будівлі схожий був на шахову партію, в якій прораховуються ходи й позиції, однак сам виграш неможливий.
От, скажімо, тур перший — завоювання влади у СФРЮ. Країною тоді керувала колективна президія з представників республік і автономних країв. Белград спочатку ліквідує автономію Косова й Воєводини (місця в президії залишаються), а потім організовує переворот у Чорногорії. Й отримує чотири місця з восьми. Залишається тільки дочекатися, щоб місце в президії від Боснії посів серб, щоб влада стала повною.
Югославія в кишені? Однак цей план призвів до зникнення СФРЮ й до консолідації албанського суспільства. У Косові знищення автономії переконало людей, що вони мають справу з расистським режимом, для якого албанці — партійні функціонери, помірковані інтелектуали, мусульманські радикали — всі на один штиб. Одним із перших політв’язнів доби Мілошевича став колишній лідер Спілки комуністів Косова й перший секретар югославського комсомолу Азем Власі — кращої прелюдії до відокремлення краю було важко вигадати...
Що ж, С. Мілошевич не розумів, що еліта й населення інших республік і країв не погодиться з його свавіллям? Звичайно, він усе усвідомлював. Однак тут уже починалася друга частина плану, пов’язана із зусиллями Югославської народної армії, яка традиційно віддана Белграду. Армія мала втілити у життя божевільне гасло про всіх сербів в одній державі. І вона почала діяти. Спочатку в Хорватії, відриваючи від республіки криваві шматки, очищені від хорватів. Потім у Боснії, де військові й Мілошевич стояли за спинами бандитських загонів Караджича й Младича. Однак Мілошевич не усвідомив, що свої армії, здатні дати відсіч його головорізам, можуть бути створені й в інших республіках. І що спочатку байдуже міжнародне співтовариство нарешті оговтається й почне втручатися.
Однак провокування нових конфліктів давало С. Мілошевичу можливість утримувати владу, підтримувати образ лідера оточеної ворогами нації. Після поразки в Крайні, що перестала бути сербською, після Дейтонського миру в Боснії сербське суспільство почало потроху приходити до тями. Відбулися перші перемоги опозиції. І тоді прийшов час Косова — Мілошевич використав чергову потвору із шафи сербських жахів.
І знову виграв. І знову прорахувався. Переміг суспільство, проте програв Заходу, змушеному зупинити найбільш масштабне вигнання в Європі після Другої світової війни. Однак і це нічому його не навчило. Перед поразкою на президентських виборах готувався до конфлікту з чорногорцями. Якби й зараз був президентом, то обов’язково спровокував би громадянську війну. Серби воювали б із сербами.
Однак не встиг. Вирішував інше завдання — боровся з Гаазьким трибуналом. Хотів довести не просто його нелегітимність, але й нелюдськість. Тому відмовлявся від послуг західних лікарів і наполягав на послугах росіян. Знову переміг — західні лікарі його не врятували, а трибунал втратив підсудного перед вироком. Знову прорахувався — помер.
То що ж, Слободан Мілошевич був сильним політиком? Зовсім ні. Тактик у ньому завжди перемагав стратега. Він не виконав жодного із завдань, утратив владу, свободу й життя, залишився осторонь власної партії й увійде в історію як руйнівник. То що ж, може він, насправді, був сербським патріотом? Зовсім ні. Він був найбільшим ворогом Сербії — людиною, що залишила країну в руїнах, політичних, економічних і моральних. Може він був приятелем Росії — країни, що знайшла місце для його родини та співчуває горю злочинного сімейства? Зовсім ні. Він використовував росіян, як сербів, без докорів сумління. Вони були знаряддям його пихи.
Слободан Мілошевич програв самого себе в азартних шахах честолюбства й самозакоханості. Трагічно те, що в цій грі він тисячами жертвував випадкові фігури — своїх і чужих, друзів і ворогів. Саме про цих людей — убитих, скалічених, зґвалтованих, виснажених — колишньому президенту Югославії варто було б згадати в останні хвилини свого життя...
