Тарасюк запитує — в Брюсселі мовчать
Так-то воно так. Усе правильно — і реклама потрібна, і ініціативи можна хоча б представляти на розгляд Брюсселя та Белграда — щоправда, конкретної відповіді на них досі ніхто не дав. Та й мирні плани Києва, схоже, було просто використано при написанні власних програм — спочатку Німеччиною, потім «сімкою» разом із Росією. Та й у речника держсекретаря США вирвалися слова про реальне ставлення Заходу до українських ініціатив — щоправда, потім за нього вибачалася сама Мадлен Олбрайт. Очевидно, єдине, в що з часом виллється українська активність — участь її батальйону у складі міжнародних миротворчих сил, які поки що Белград категорично відмовляється допускати на югославську територію. Про внесок України в припинення війни поки що не йдеться. Ніхто в штабах НАТО зараз теж не говорив про те, хто і яким чином збирається відшкодувати Україні її втрати від дій Альянсу в Югославії — сума, за деякими підрахунками, вже перевершила $1,2 млн. щоденно. Тарасюк, у всякому разі, хотів би почути відповідь Солани на це запитання.
Відомо й те, чого Україна давно й безуспішно домагається від Західноєвропейського Союзу, який деякі аналітики вже ладні вважати одним із головних елементів майбутньої європейської системи безпеки. Генсек ЗЄС Кутілейро вже не раз говорив, що асоційоване членство України в цьому союзі можливе лише після набуття нею асоційованого членства в Євросоюзі. Про це в штаб-квартирі ЄС — теж мовчання, коли справа доходить до конкретики. Іноді про це говориться як про перспективу — але зараз, натякають представники як Європейської комісії, так і країн—членів ЄС, Україні ще надто рано ставити питання саме так.
Очевидно, і новий президент Європейської комісії Романо Проді говоритиме на зустрічі з Тарасюком про важливість, стратегічність та унікальність партнерства між ЄС та Україною — але не скаже, чому угода між ЄС та Албанією передбачає повне членство Тирани в Євросоюзі, а аналогічна угода ЄС з Україною — ні. Нічого поки що не чути й про те, чи буде на червневому саміті ЄС у Кельні оприлюднено спільну стратегію Союзу щодо України, Росії та балканських країн. Тож поки що залишається констатувати: ми маємо європейську ідею як стратегію, але нічого не робимо для її втілення, Україна та ЄС мають низку взаємних претензій (з одного боку — справа «ДЕУ», обмеження імпорту телевізорів, з іншого — принизливі квоти на українські метал та текстиль). Нас звинувачують у занадто великому протекціонізмі, ми відповідаємо — наша економіка ще не настільки конкурентоспроможна. І так далі...
Очевидним стає одне: попри всі слова підтримки, Україну — і часто з її власної вини — ніхто не бажає визнавати не просто гідним партнером, а потенційним союзником. Ну не розуміють там «багатовекторності» та особливостей перехідного періоду, якими так прославилися обидва українські президенти. І навіть безперечна компетенція Тарасюка тут не завжди допомагає.
