Теорія та практика іміджу
Питання іміджу — альфа і омега зовнішньої політики будь-якої держави. Абсолютно вірні слова, сказані міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком. Абсолютно правильно вирішено на цю тему проводити засідання наукової ради, експертні дослідження. Так багато де робилося, робиться й робитиметься, уряди як «старих демократій», так і тих країн, де порівняно недавно панував діалектичний матеріалізм, витрачають на іміджетворчі акції чималі суми, і ніхто не ставить під сумнів саме такого роду пропаганду.
У що це виливається в Україні — теж добре відомо. Наприклад, український посол в одній з провідних країн Заходу одного разу, беручи участь в представницькій міжнародній конференції, дуже сильно образився на пресу цієї країни: надто вже, на його погляд, тенденційно подавалися українські події, і ніяк цю пресу не можна було змусити писати про українські ж позитиви та звершення. Цар Ксеркс, подейкують, колись дуже гнівався на море, й навіть наказав його висікти... Тим більше, що на той час українська влада робила, здається, все можливе, щоб про Україну в світі йшла виключно негативна інформація — і тут уже виникає пушкінське питання про дзеркало.
Вірно обрана й поставлена інформаційна політика могла б кілька років тому створити в західних медіа дещо інший, відмінний від усталеного образ країни. Де б на перших ролях звучали не корупція, проблеми зi свободою преси, проблеми з повагою до простих загальних норм у бізнесі та політиці. Для цього потрібно було зовсім не так багато — наприклад, щоб держава дала зрозуміти, що вона поважає себе, поважає кожного свого громадянина, поважає іноземний капітал, який вона на словах запрошує, що з нею можна мати справу, що дане одного разу слово чогось дійсно варте.
Імідж України досить довгий час для політиків та експертів Заходу виглядав як образ еквілібриста-канатоходця, який не без труднощів, але без втрат, постійно балансуючи, просувається вперед. Якщо цей імідж істотно вражено подіями навколо касетного скандалу та трагедією з російським пасажирським літаком — то тут мало що можна додати.
До того ж майже неможливо сформувати позитивний імідж у міжнародних бізнес-колах, де чули від тих небагатьох, хто ризикнув, що попри нормальні конкурентні бої, їм доведеться витримувати ще й баталії локального характеру, в яких йдеться далеко не про імідж держави. Важко буде довести й принади українського туризму західному обивателю в ситуації, коли майже повністю відсутній елементарний нормальний готельний, транспортний та інший сервіс. І це при тому, що західного обивателя туриста спочатку цікавить комфорт та безпека, а вже потім — політичне життя в околицях обраного ним курорту. І це все вже не тільки інформаційна політика. Швидше, це все разом з перипетіями політичного життя — багато в чому речі, яких би просто не повинно було бути в країні, яка заявила про наміри інтегруватися до європейського простору.
Імідж України на Заході, сформований саме зараз, навряд чи можна вважати адекватним. Багато в чому через те, що західні медіа свого часу втратили інтерес до інформації з перших рук завдяки зусиллям тієї ж української влади, і тепер цей інтерес може пробудити лише щось дійсно неординарно-позитивне. І при цьому представникам вищих владних ешелонів було б дуже бажано навчитися говорити правду, вчасно й адекватно ситуації реагувати на події. І не забувати, що навряд чи варто очікувати зажди однозначно позитивних публікацій — особливо в тих країнах, що розглядають Україну як конкурента. А таких теж чимало.
