Трагедія президента Ченя

Прокурор Тайваню пред’явив обвинувачення в розтраті державних коштів дружині президента Ченя Шуйбяня. Ченю, як діючому президенту, не можна пред’явити обвинувачення, хоча прокурор каже, що в нього є докази його провини. Але спадщина Ченя вже пошматована.

Чень може залишитися при виконанні службових обов’язків до кінця свого терміну 2008 року, або він міг би піти у відставку зараз, аби дати можливість для відновлення своєму віце-президенту й виступаючій за незалежність Демократичній Прогресивній Партії (DPP) для перемоги на наступних виборах. Незалежно від його рішення, перший президент Тайваню від партії DPP залишиться в історії жалюгідним невдахою, бо він використав свій офіс, аби розділити громадян острова, наче його внутрішні політичні противники були смертельними ворогами Тайваню.

Корінь морального занепаду Ченя — це те, що визначили античні греки: гордовитість. Популярність Ченя серед його партійних прихильників, чиє завзяття часто межувало з фундаменталізмом, перетворила його з людини з глибокою демократичною інтуїцією на типовий приклад людини, яка вважає владу та її прерогативи своїми по праву.

Колись Чень мав політичну сміливість. Ув’язнений дуже давно за свою діяльність, спрямовану проти Куомінтанг (KMT), він з великими розбіжностями протистояв Китайській комуністичній партії, яка марно намагалася підпорядкувати його у відносинах через протоку й у глобальній політиці.

Світ значною мірою кинув Тайвань і його 23 мільйони жителів — єдину демократію серед 1,2 млрд. китайців. Лише 24 країни, головним чином крихітні острівні держави, підтримують дипломатичні відносини, тоді як усі, крім однієї, світові держави й усі важливі міжнародні установи, зокрема й Організація Об’єднаних Націй, танцюють під дудку материка в цьому питанні.

Але поведінка Ченя не допомогла. Дійсно, він навіть розсердив Сполучені Штати, єдиного військового захисника Тайваню, своєю частою конфронтаційною тактикою, наприклад, підштовхуванням Тайваню до незалежності, яка розходиться з давньою політикою «одного Китаю» Америки.

Після перемоги на виборах у президенти Чень міг би піднятися вище за театральність, зосередившись на двох тайваньських сильних сторонах: економіці й непорушній гуманістській китайській культурній традиції.

Натомість Чень відрікся від подальшої інтеграції у світову економіку, відмовляючись відкрити всі економічні сектори Тайваню для іноземної участі, яка підвищила б конкурентоспроможність і продуктивність Тайваню. Протягом багатьох років тайванські промисловці, які дивляться в майбутнє, зокрема й багато підприємців у сфері високих технологій, переконували Ченя дебюрократизувати й деполітизувати дедалі більшою мірою ізольовану економіку Тайваню. Будучи не в змозі переконати його, вони втекли на материк Китай.

Нерозумно Чень щосили старався не допустити материковий китайський капітал і зберегти бар’єри для інших іноземних інвесторів, аби захистити внутрішній бізнес своїх політичних союзників.

Дійсно, індикатори економічної свободи та конкурентоспроможності, зібрані Фондом Спадщини, Інститутом Като, Всесвітнім Економічним Форумом та іншими, показують, що відносне ранжирування Тайваню застоялося або навіть впало за Ченя. Таке становище різко відрізняється від комуністичного материка, який наново відкрив себе як одну зі світових більш відкритих, конкурентоспроможних і динамічних економічних систем.

У результаті великі міжнародні корпорації й банки Волл Стріт тепер стікаються в Китай, обходячи Тайвань. Вони це роблять не тому, що Тайвань маленький — доказом цьому слугують Гонконг і Швейцарія — а тому що він зберігає дуже багато обмежень проти іноземних установ.

Упущена можливість Тайваню відображає явну некомпетентність, зарозумілість і невігластво його уряду. Чень змарнував шість цінних років, поки його адміністрація здебільшого була зайнята полемікою зі своїми опозиційними партіями, тоді як він сприяв крайньому крилу DDP і мобілізував свій уряд, аби «запобігти китаїзуванню» Тайваньської культури.

Дійсно, Чень навіть стверджував, що тайванці ніколи не були китайцями. Він наказав Міністерству освіти переглянути шкільні підручники, щоб проштовхнути ідею про те, що тайванський народ докорінно відрізняється від китайського, є фактично іншою расою. Ненависть Ченя до диктатури, байдуже комуністичної чи KMT, явно захопила його, обмеживши здатність ясно мислити.

По суті, моральна перевага Тайваню над материковим Китаєм полягає не лише в його демократичних установах, а й у його непорушній прихильності древній культурі, яку китайські комуністи ледь було не знищили після приходу до влади 1949 року. Хоч як це дивно, саме правителі Китаю тепер стараються відродити Конфуція як моральний якір у культурі, де панує гонитва за грошима.

Чень мав гордо й голосно святкувати «Китайськість» Тайваню, тим самим проводячи відмінність між островом і варварською спадщиною Китайської комуністичної партії. Натомість марна спроба Ченя «завадити китаїзуванню» Тайваню створила безглузде суспільство, що безрозсудно сіє розбрати і налаштовує «жителів материка» та «місцевих жителів» один проти одного.

Дані про Ченя передбачають, що він триматиметься за своє невдале президентство. Він використовуватиме свою юридичну підготовку для боротьби з технічною формальністю. Але всьому іншому світу Чень показав себе дрібним брехуном через дрібну суму грошей. Він і його дружина брехали про свою причетність. Їхнє близьке оточення визнало, що вони підробляли документи й неправдиво свідчили, щоб захистити свого політичного боса. Який жалюгідний кінець для людини, яка могла стати одним iз найважливіших керівників у сучасній китайській історії.

Сін-Мінг ШОУ — запрошений вчений на кафедрі вивчення Східної Азії в Прінстонському університеті