Туреччина після іракської війни: зразок для наслідування чи втрачені шанси?
Виборам, що проходили в листопаді минулого року і привели Партію правосуддя й розвитку (AKP) до влади, передувала суперечка між членами правлячої на той момент коаліції з приводу проведення реформ, необхідних для вступу до ЄС. Деякі ліберальні елементи тієї «світської» коаліції пішли з уряду й приєдналися до ісламістів, щоб проштовхнути реформи через парламент.
Після приходу до влади лідери АКР, колишні ісламісти, які оголосили себе «консервативними демократами», енергійно зайнялися зі Сполученими Штатами, ЄС і ООН питаннями від Кіпру до Іраку, від прав курдської мови до інших питань щодо прав людини всередині Туреччини. Постраждавши від деспотичних методів «світської» держави Туреччини і визнаючи, що права людини треба захищати повсюдно, АКР виникла як заслуговуючий на довіру співрозмовник із Заходом. Сполучені Штати, увага яких була прикута до уявного привиду «зіткнення цивілізацій» між ісламом і Заходом, побачили можливість у сучасному, орієнтованому на Захід обличчі АКР і переконували ЄС прийняти Туреччину.
У цей час і «консервативні демократи», і ліберали відстоюють проведення всіх реформ, необхідних для вступу до ЄС, тоді як їхніми противниками є екстремістські націоналісти з лівого і правого крила, а також деякі представники «світських» впливових кіл. Європейці могли б схилити шальку терезів рішуче на користь реформаторів, винагородивши зрештою зусилля турків, які виступають за вступ до ЄС, на зустрічі на вищому рівні між керівниками країн-членів ЄС у грудні минулого року. Натомісит ЄС знову примусив Туреччину чекати, відкладаючи офіційні переговори, на завершення яких у будь-якому разі можуть піти роки.
Стійке небажання Європи ставить турків у скрутне становище. Американці хочуть повного членства в ЄС для Туреччини — давнього члена НАТО й близького американського союзника, тоді як європейці скаржаться на внутрішню політичну роль турецьких військових сил. Парадокс полягає в тому, що, зберігаючи політичну дистанцію й таким чином обмежуючи вибір Туреччини, Європа в кінцевому результаті може укріпити статус Туреччини як військової застави Сполучених Штатів.
Принаймні саме так складалися обставини перед війною в Іраку. Тоді, незважаючи на великий тиск з боку Сполучених Штатів, парламент Туреччини несподівано відхилив пропозицію уряду про розміщення американських військ у Туреччині для того, щоб почати напад з турецької території. Відмову Туреччини надати доступ американцям до військових баз на своїй території фактично виключив існування північного фронту у війні. Турецький уряд навіть запропонував регіональну ініціативу для мирного розв’язання кризи — те, чого не могла б зробити жодна з країн- членів ЄС.
Відмова парламенту американським військам дуже спростовує припущення про те, що Туреччину передусім цікавив розмір американського пакету допомоги, який пропонувався як стимул до співпраці. Припущення, що характеризують голосування як вияв істинного «ісламського» характеру уряду, ігнорують той факт, що єдина опозиційна партія в парламенті, Республіканська народна партія, заснована Ататюрком і все ще повністю «секуляристська», проголосувала проти цього плану. Подібним чином інші представники світських впливових кіл Туреччини, включаючи президента країни та її військове керівництво, виступили проти або, щонайбільше, дотримувалися нейтралітету з питання війни в Іраку.
Військові сили Туреччини спочатку мовчали щодо цього питання, лише спостерігаючи за тим, як розгортається громадянський політичний процес. Натомість раніше військові публічно критикували ініціативи АКР на Кіпрі. Це мовчання щодо іракського питання відобразило їхні передчуття небажаного вибору: або підтримати план США й сприяти просуванню курдів до незалежної держави, або виступити проти американців і наразити на небезпеку критично важливі стратегічні відносини. Вони вирішили покластися на цивільне керівництво й парламент, які, проголосувавши проти плану Сполучених Штатів, відобразили приголомшуюче почуття громадськості, спрямоване проти війни. Лише після голосування начальник Генштабу публічно підтвердив первинну пропозицію про введення американських військових сил.
Насправді, припустимо, ісламській партії вдалося успішно провести переговори з невблаганними Сполученими Штатами, порадитися з турецькими військовими та президентом і поділитися всією інформацією з громадськістю й парламентом. Опинившись у делікатному становищі в ситуації, яка спочатку була програшною, керівництво партії ясно зробило свої ставки й розсудливо дало ухвалити остаточне рішення парламенту. Результатом стала перемога турецької демократії та її міжнародне визнання.
Після воєнних дій Сполучених Штатів в Іраку ситуація може змінитися дивним чином. Поки Америка затверджується в Іраку, геополітичне військове значення Туреччини може знизитися. І все ж оголошена американцями мета побудувати мусульманську демократію в Іраку тільки збільшить символічну важливість Туреччини, як зразка для наслідування. Ця зміна в стратегічній ролі Туреччині може також позначатися в новій внутрішній рівновазі між військовими й силами, що прагнуть реформ. Проводячи обережну політику, Туреччина може опинитися ближче до Європи, відновлюючи водночас свої відносини з Америкою.
Хельдун ГЮЛАЛЬП, професор соціології в університеті Богазісі в Стамбулі, співробітник Міжнародного центру вчених Вудро Вілсона у Вашингтоні.
