«У радянського окупанта немає Вітчизни, його батьківщина — танк»,

Це висловлювання Валерії Новодворської, виголошене в передачі радіостанції «Эхо Москвы» підтверджує навіть поверхневий аналіз листа президента Росії Дмитра Медведєва українському президентові Вікторові Ющенку. Як говорили прокремлівські експерти в своїх незліченних похвалах епістолярному наїзду російського президента, в ньому виражена тверда рішучість захищати інтереси Росії. Власне, ніхто проти такого права сусідньої країни як суверенної держави й не заперечує. Тільки на основі взаємності. Інші на це мають таке ж повне право, а керівництво відповідної країни й зобов’язане робити те, що наказано конституцією й на що народ вручив йому мандат.

Ось тут міститься головна суперечність послання. Собі всі права, а сусідам лише обов’язки. Проте лише один — йти у фарватері московської політики й не дозволяти відхилитися від нього без найвищого дозволу.

На перший погляд, не дуже зрозуміло, чому така істеричність. Адже все, що ставиться у провину Україні, абсолютно вільно роблять інші країни й у них з Росією відносини дуже добрі. Що, в Монголії не переписують, за російською термінологією, історію? Ще й як. Тільки про це в російських газетах не пишуть, а Путін під час нещодавнього візиту до Улан-Батора й словом не прохопився про місцевий підхід до ролі в історії Чингисхана та Батия. Те саме відбувається в державах Центральної Азії. Наприклад, у Казахстані, начебто найближчому союзнику по ОДКБ. Про Туркменістан не говоримо, там щодо цього мало що змінилося з часів Туркменбаші. У Таджикистані, Узбекистані активно переписують підручники в антиросійському дусі, а Кремль мовчить, його це не непокоїть і обурених листів президентам цих країн ніхто не пише. Та що там Центральна Азія. У союзній Білорусі процес створення власної історії йде не менш, а в чомусь і більш активно, ніж в Україні. З’ясувалося, що братський народ воював разом із поляками проти Московської держави за часів Смути. Нещодавно в білоруських газетах гордо повідомили, що, виявляється, Іван Сусанін завів у непрохідну гущавину костромського лісу не поляків, а білорусів, яких тоді називали литвинами. Саме їх загін узимку 1612 — 1613 рр. хотів знайти й узяти в полон першого російського царя Михайла Романова, який там ховався. І таких прикладів хоч греблю гати, але де праведний гнів російського президента з приводу перегляду спільної історії?

Або проблема Чорноморського флоту. Головний адмірал Володимир Висоцький визнає, що були порушення під час спроби провезти ракети Севастополем, а його начальник — головнокомандувач усього російського воїнства Дмитро Медведєв пише про нестерпні умови перебування флоту в Криму. То дотримуйтеся вами ж підписаного договору й поводьтеся як пристойні квартиранти, а не як навіжені хулігани, і проблем не буде. Обов’язком української влади є стежити за порядком у власному домі й класти край будь-яким його порушенням, хоч би хто їх припускався. Не подобається, що після 28 травня 2017 р. доведеться з теплого Севастополя йти, розуміємо, навіть у чомусь співчуваємо, але «littera scripta manet»: «що написано, то написано». Договір дорожче за гроші, до речі, російське прислів’я, доведеться виконувати.

А пасаж про переслідування російської мови виглядає взагалі анекдотом. Російський президент скаржиться на те, чого немає, а про становище української мови в своїй країні ані пари з вуст. От би показати приклад дійсно цивілізованого ставлення до мільйонів українців громадянам Росії. Відкрити школи, театри, видавати книжки та газети, адже було таке на Кубані, у Воронезькій і Курській областях, на Далекому Сході в 20-х рр. У місцях компактного проживання налагодити мовлення українською мовою на радіо й телебаченні. Поки ж на Камчатці, де офіційно 28 тис. українців, не дають можливості вести українською мовою навіть півгодинну передачу один раз на тиждень. А потім порівняти становище двох національних меншин у кожній країні. Тоді розмова була б предметною. У Ризі, де зовсім мало українців, українська гімназія є. У Естонії за аналогічного становища по державному радіо йдуть культурні й просвітницькі програми українською мовою, до речі, за державний рахунок. А в Росії, де українців мільйони, нічого цього немає. Заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін вважає такий стан справ цілком нормальним і закликає не порівнювати становище українців у Росії та росіян в Україні. А чому? Чим одні кращі або гірші за інших. В Україні 1400 російських шкіл і російська мова викладається в усіх інших, а в Росії Григорій Карасін радить обмежитися недільними школами з викладанням української мови. У Москві є українська бібліотека, одна на всю матінку Росію. Як розповідав співголова «Об’єднання українців Росії» Валерій Семененко, за неї довелося вести з московською владою буквально бої. І заслуги в існуванні бібліотеки московської й російської влади немає ніякої. Вона там була разом із магазином «Українська книжка» ще за радянської влади. Тепер магазина немає, українську книжку навіть російською мовою в сусідній країні не купиш. Принаймні, ні в Москві, ні в провінції авторові такі не траплялися.

Відповіді на подібні претензії президента сусідньої країни очевидні. Малоймовірно, що там цього не розуміли й не прораховували. Знали, але писали. Виглядає так, що відповідь українського президента в Кремлі не дуже цікавила. Писали не для того, щоб з’ясувати й розібратися, в проведенні шанобливого для сторін діалогу намітити шляхи вирішення нехай навіть складних проблем. І не для українського керівництва та народу було затіяне все це інформаційне дійство, а для своїх громадян.

Перший чинник. Час листа. Між річницею війни з Грузією та напередодні 70-ї річниці Пакту Молотова — Риббентропа. Легко здогадатися, що остання дата не викличе в Європі, та й у всьому світі, позитивних спогадів. Особливо в Польщі, Фінляндії та країнах Балтії. Пакт підписувався в складному міжнародному становищі, його не можна міряти критеріями сьогоднішнього дня, це антиісторично. Він сам по собі не гірший за Мюнхенську угоду 1938 р. Але є принципова відмінність: московський договір містив секретний протокол. Саме через нього найбільше докоряють тодішньому радянському керівництву. Польщі в найважчий момент було завдано удару в спину. Судячи з істеричного тону телеграм міністра Ріббентропа до німецького посольства в Москві з вимогою добитися від СРСР якомога швидше розпочати реалізацію саме таємного протоколу, перебіг польської кампанії був для вермахту не зовсім таким, як передбачалося планом «Weich» (Білий).

Захищати змову двох міжнародних гангстерів — ефективного менеджера та улюбленого фюрера німецького народу — не зовсім зручно. Була потрібна термінова пропагандистська відволікаюча дія. Проблеми відносин Росії з Україною для дуже багатьох у двох країнах, та й для всієї Європи набагато важливіші, ніж міркування на історичні теми. Тепер у Києві й Москві про пакт мало хто згадає. Поговорять у країнах Балтії, але до цього не звикати.

Другий чинник іще важливіший. Листи мають підняти ще вище хвилю російського націоналізму. Всі обвинувачення можна охарактеризувати одним: нас і наших не поважають і гноблять. У цю площину укладається все — від газотранспортної системи до російської мови й Чорноморського флоту. Весь тон листа є продовженням висловлювання Володимира Путіна, що Україна — це не держава. Проте начальники в Москві подібне вважають і щодо всіх інших країн СНД. Недаремно реанімовано термін лімітрофи (лат. limes — кордон і грец. trophos — живильний). Так називалися прикордонні області Римської імперії, які зобов’язані були утримувати на своїй території імператорські війська. Після революції 1917 р. і громадянської війни лімітрофами в СРСР стали називати держави, що утворилися на західних околицях Російської імперії — це Латвія, Литва, Польща, Фінляндія, Естонія. Литовський історик Неріюс Шепятіс вважає, що «Використання терміну свідчить про імперські амбіції: що Росія є законною спадкоємицею цих земель, а всі зміни, що відбулися після Першої світової війни, є тимчасовими й нелегітимними». Відомий російський філософ Вадим Цимбурський застосував цей добряче забутий термін до всіх пострадянських держав.

У Москві ніяк не хочуть змиритися з «географічними новинами» й дуже нагадують прикордонного чиновника з відомого вірша Володимира Маяковського. Візантія жила міражем відновлення Римської імперії й понад 20 років воювала за це. У результаті, незважаючи на воєнні успіхи, підірвала своє господарство й зазнала нищівної поразки. Російський народ привчають до думки, що велику країну можна й треба відновити. Ось Грузію озброєною рукою примусили до миру, тепер з’явилася можливість вивести частину Чорноморського флоту в разі чого до Абхазії. Байдуже, що бухти там не зовсім відповідні, зате є куди поїхати відпочивати й поїсти мандаринів. У Киргизії ще одну базу для армії обладнуємо, й це теж крок у правильному напрямку — відновленні єдиної й неподільної.

З Україною зробимо те саме. Складніше, ніж із Грузією, але спробувати можна. Тож треба зібратися, напружитися, щоб допомогти співвітчизникам. З країнами Балтії зробити вже нічого не можна, там НАТО, й жарти тут, як то кажуть, недоречні. Тому з Україною треба вирішувати терміново. Інакше Захід отримає газотранспортну систему, й свого вже не віддасть. А потім Київ вступить до НАТО, й буде, як з прибалтами. Бачить око, так зуб не йме.

Голослівні обвинувачення цілком укладаються в цю схему. Доводити й пояснювати нічого не треба. Достатньо весь час повторювати, що на берегах Дніпра вороги. Результат ініціаторів кампанії може тішити, ставлення громадян Росії до України неухильно погіршується.

Дрібний факт, але вельми характерний для інформаційної війни. Відповідь українського президента з’явилася всього лише через три дні після отримання листа Дмитра Медведєва. Навіть за дипломатичними канонами не належить відповідати швидко, необхідно почекати з відповіддю на подібні звернення глави сусідньої країни. До того ж, як сказав американський математик Янг, «швидко думають тільки ЕОМ і папуги. Нормальна людина мислить без поспіху». Але вся російська преса, як друкована, так і електронна, а з ними й українські газети певного напрямку, починали свої повідомлення про відповідь словом «нарешті». Ідея цілком зрозуміла. У Києві розірвалася інформаційна бомба й поставлений у скрутне становище український президент не знає, що відповісти. Держава в них лімітрофна й керівництво таке. Не те що наш, молодець...

У Москві дедалі більше реанімується психологія активного втручання в справи сусідніх країн. Право на це російське керівництво привласнило собі саме. Не останню роль у цьому відіграватиме загроза застосування сили. І ніякі переговори, переконання й угоди тут не допоможуть. Поволі проводиться думка, що для відновлення Радянського Союзу можна все. Аж до окупації раніше втрачених земель, як у Грузії. «Танкова дипломатія», запозичена з арсеналу «доктрини Брежнєва» знову взята на озброєння. Піднята хвиля націоналізму її живить, а вона допомагає їй. Свого роду з’єднані посудини. І не заради російського народу все це робиться, а для збереження привілеїв і астрономічних баришів від спекуляцій газом. А їсти всю цю кашу доведеться саме народу російському, якому з такою завзятістю затуманюють мізки.