Україна — Росія: пошуки стратегічного змісту
Одна з кульмінаційних точок року Росії в Україні з політичного погляду — візит до Києва міністра закордонних справ Росії І горя Іванова і перше в історії спільне засідання колегії міністерств закордонних справ України і Росії, що відбулося учора. Спільна колегія, як повідомлялося офіційно, обговорювала передусім проблеми стратегічного партнерства. «Зараз стоїть задача деталізувати цей принцип, наповнити його конкретним змістом і зафіксувати у відповідному документі», — заявляв напередодні візиту речник МЗС Росії Олександр Яковенко у Москві. У Києві акценти напередодні візиту розставляв сам міністр закордонних справ Анатолій Зленко під час святкування першого Дня Європи в Україні: «Думаю, що в нас немає альтернативи в українській перспективі відносно членства в ЄС, але немає й іншого вибору, ніж зміцнювати наші дружні, добросусідські відносини з Росією». «Що ми, повинні йти за Росією, чи ми повинні осторонь стояти? Я думаю, потрібно разом шукати». Таким чином, Київ, дотримуючись давньої практики, хоче потрапити до Європи, з одного боку, через Америку (намагаючися вписатись у загальний контекст постіракських тенденцій світового розвитку і нормалізуючи відносини з Вашингтоном), з іншого — все ж таки через Росію, принаймні, на рівні офіційних декларацій. До речі, ставлення Москви до намірів України взяти участь у стабілізаційних заходах в Іраку залишається невідомим, а жодної реакції з цього приводу досі не було оприлюднено — що саме по собі викликає питання, знаючи різко негативну оцінку Москвою війни в Іраку. Але те, що в Росії відзначили «наростаюче прагнення Москви і Києва до взаємодії в такій важливій галузі, як військове і військово-політичне співробітництво» (цитата iз заяви речника МЗС Росії за Інтерфаксом), змушує замислитися над тим, в який спосіб і через яку призму цю ідею розглядають у Москві. До речі, сьогодні мало хто задумується над тим, який стратегічно небезпечний потенціал може в собі нести проблема Чорноморського флоту, яку вже досить скоро знову доведеться вирішувати з огляду і на нові обставини, і на різні декларовані стратегічні курси.
Сьогоднішня Росія визнає, що прагне від України передусім координації підходів до проблем стратегічної стабільності і безпеки, боротьби з тероризмом, взаємодії з європейськими організаціями, в першу чергу — з ЄС. Особливо підкреслюється необхідність координації дій з проблем вступу до Світової організації з торгівлі, координації позицій в рамках СНД.
Українському уряду вже вартувало чималих зусиль для того, щоб довести Москві, що «координація зусиль» і ознайомлення з конфіденційною інформацією про хід переговорів (в даному випадку йдеться про вступ до СОТ) є різними речами. Прем’єр-міністр Росії Касьянов, зокрема, наполягав саме на такому трактуванні «координації», яке б вимагало негайного ознайомлення Москви з усім, про що українська делегація змогла чи не змогла домовитися. В міжнародній практиці це виглядає дивно, якщо не дико.
До останнього часу зберігалися й стратегічні розбіжності щодо «спільного економічного простору» Росії, Білорусі, Казахстану і України. Якщо в Москві наполягали на тому, що простір дійсно повинен бути спільний, включно з перспективами спільної валюти, а віце- прем’єр Казахстану заявляв про необхідність його оформлення у вигляді наднаціонального органу, то в Києві спочатку говорили, що йдеться тільки про зону вільної торгівлі, потім — просто нічого не коментували. У всякому разі, ця тема також була серед головних на засіданні колегії. З позиції Москви сьогодні, як і два, п’ять, десять років тому неможливо довідатися, що й чому саме заважає просто запровадити вільну торгівлю в СНД, без обов’язкового створення наднаціональних органів, у чому на словах зацікавлені всі.
Серед неминучих тем — обговорення перспектив так званого газотранспортного консорціуму. Українська дипломатія не зовсім схвально ставилися до того, що тристороння зустріч спочатку ніяк не могла відбутися (третьою стороною і потенційним інвестором є Німеччина і концерн «Рургаз»), потім німців проінформували про її проведення за день до початку. Питання про те, чи дійсно Москва зацікавлена в рівноправній присутності європейців у цій грі, не є недоречним. Відомо, що цю тему обговорювали нещодавно в Криму президенти Кучма і Путін, так само як і тему «спільного простору». Результати їхніх домовленостей залишилися невідомими громадськості.
Стратегічність відносин уже проявилася і в договорі про державні кордони, де в статті 5 сказано, що Азовське море і Керченська протока визначаються як внутрішні води двох держав — таку редакцію навряд чи могли запропонувати в Києві. Щоправда, Україна при цьому продовжувала говорити, що лінію кордону все одно потрібно визначити. Ще одна ознака стратегічності відносин в тому, що після фактичного завершення делімітації суходільного кордону в Києві уникали говорити про те, що буде далі. Далі, за світовою практикою, мала б стати демаркація кордонів, тобто їх позначення на місцевості.
За стратегічною риторикою важко приховати і відвертий тиск, і «торгові війни». Сьогоднішня ситуація виглядає так, що своє власне стратегічне партнерство у відносинах намагається провести відразу кілька груп як з українського, так і російського боку. Між тим, цілісної, відкритої, зрозумілої політики не можуть продемонструвати ні Київ, ні Москва.
