Україна як виклик
Саме українці змусили інертні західні демократії отямитися і зважитися на заборону імперського синдрому Росії
Україна як держава, але передусім як нація і суспільство, несподівано для багатьох і, можливо, для самої себе стала світовим викликом.
Так, Україна обрушила існуючі уявлення про демократичний транзит та його закономірності. Ще недавно політологічні гуру намагалися застосувати до України аксіоми, що їх виробили під час виходу з комунізму Східна Європа і країни Балтії. Здавалося, що коли українці дисципліновано повторять східноєвропейські і балтійські схеми, у них все вийде і вони неминуче опиняться в Європі. Яка наївність! Насправді посткомунізм виявився абсолютно новою реальністю, виходити з якої доведеться болісніше, ніж інші виходили з комунізму. Корумпована олігархічна конструкція, що виникла на пострадянському просторі й деморалізувала і еліту, і суспільство, важче піддається трансформації, ніж стара комуністична система. Тож досвід Східної Європи і балтійських держав навряд чи може допомогти українцям (хіба що частково). Тим паче, що в Україні за відсутності альтернативної еліти виводити країну на європейський шлях доводиться еліті, багато в чому відповідальній за посткомуністичне болото.
Ще недавно російські ліберали були переконані, що Росія стане локомотивом демократичної трансформації пострадянського світу. На жаль, не вийшло. Щоправда, і сьогодні багато хто з нас намагається роздавати українцям поради, як треба і як не треба робити і давати оцінку українському розвитку. Вочевидь, і російським лібералам важко змиритися з тим, що твій «молодший брат» пішов, не озираючись, залишивши Росію на зруйнованому полустанку.
Україна стала і найпотужнішим викликом для російського самодержавства, яке сприйняло український Майдан як загрозу основі свого існування, — імперської державності. Тим паче, що українці своїм розворотом до Європи — чужої для Москви цивілізації — відбирали в «Російської системи» її історичну легітимацію — привласнене Москвою право на Київську Русь. Тепер Кремлю доводиться у своїх спробах знайти історичне обґрунтування державного всевладдя перекручувати історію і вигадувати казки про «Херсонес» як джерело російської державності.
«Зрада» України викликала не просто фантомні болі імперії, що втратила частину свого тіла. Український Майдан викликав постійні страхи і кошмар російської правлячої еліти, а раптом і росіяни спроможуться на таке?!
Так, Росія та Україна почали рух у протилежних напрямах: Україна намагається будувати правову державу, а Росія все ще не може вийти з «диктатури безправ’я». Росія звертається до минулого, тоді як Україна намагається покласти йому край.
Нарешті, Україна стала викликом, який розбудив Захід. Ліберальна цивілізація, позбувшись після розпаду СРСР свого ідеологічного і політичного противника, який претендував на альтернативу, задрімала, зручно влаштувавшись на дивані. Західні еліти і їхні лідери запевнили себе, що настала ера прагматизму і глобалізації і можна більше не дбати про цінності і стандарти. А чимала частина західної еліти почала просувати у себе зовсім інші стандарти, ставши лобістом авторитарних режимів. То хіба хтось за часів ідеологічного протистояння міг припустити, що колишній німецький канцлер стане апаратником «Газпрому», як це зробив Герхард Шредер? Навіть припустити таке було б образою для всієї Німеччини. А тут ми бачимо мало не масове прагнення західної еліти зробити послугу корумпованим системам, звичайно, не задарма. Ось у якій ситуації Україна почала свій рух на захід, нагадавши ліберальній цивілізації про її власні цінності.
Звичайно, сьогодні, коли Захід переживає свою власну кризу, коли західна спільнота намагається знайти новий орієнтир, це не найкращий час для демократичної трансформації. Захід не готовий надати Україні ту допомогу, захист і сприяння, яке він колись надав Східній Європі й Балтії. А без західного «плеча» ох як важко стати на ноги і здійснити надзвичайно складну трансформацію.
Та все ж, своєю рішучістю і готовністю до самопожертви українці зуміли відстояти не лише свою незалежність, а й переконати ліберальні демократії, що вони остаточно зробили свій вибір. Саме українці змусили інертні та обм’яклі західні демократії отямитися і наважитися на, здавалося б, ще вчора неможливе — на заборону імперського синдрому Росії. Заборона через економічні санкції, але не силове протистояння. Але Захід поки що так і не вирішив, чим і як він може допомогти українській трансформації — але так, щоб не посваритися з Росією.
На Україну чекає складний і болісний шлях першопрохідця. Українці почали шукати вихід із посткомунізму. Якщо зможуть вони вибратися, за ними підуть й інші, зокрема й Росія. Гірка іронія в тому, що Росія, ставши перешкодою на шляху трансформації України, одночасно виявляється і потужним чинником, який забезпечує українську незалежність, — українці вже довели, що не мають наміру повертатися в російські обійми.