Україна – ЄС: глава наступна

Буквально кілька днів тому в Україні стартувала   передвиборча кампанія до парламентських виборів, призначених на 28 жовтня.  Вона скоріше нагадує битву, де емоції просто зашкалюють. Водночас, існує досить висока ймовірність, що  це будуть одні з найважливіших виборів за всю історію України. Справа в тому, що ці вибори стануть не лише індикатором стану демократії в країні, але й   визначальним моментом у відносинах між ЄС та Україною.

 На сьогоднішній день  відносини між ЄС та Україною у скрутному становищі. Тривалий час Україна була «чемпіоном» серед  східних сусідів ЄС, в той час як усі інші країни Східного партнерства лише виграли від її потуг. Власне Київ доклав зусиль щодо можливості започаткування переговорів з ЄС  по угодах про асоціацію, вільну торгівлю та візову лібералізацію.  На жаль, блиск  «світила» потьмянів сьогодні. Угода про асоціацію, включаючи глибоку  та всеосяжну зону вільної торгівлі, переговори щодо  якої  тривали більше чотирьох років, може взагалі залишитись не підписаною через занепокоєння ЄС стосовно демократичних цінностей та верховенства права в Україні.  ЄС узалежнив подальшу економічну та політичну інтеграцію України від покращення демократичних стандартів, припинення вибіркового правосуддя, впровадження серйозних реформ та проведення вільних і чесних виборів. Водночас, спроби української влади виправдати  ситуацію в країні виявилися марними проти домінуючих та переважно негативних трендів стосовно Києва в Брюсселі.

ДІАЛОГ ГЛУХИХ

Якщо виирішення нинішніх проблем – правильно це чи неправильно – залежить виключно від Києва, то  історія тим часом доводить, що відносини України з ЄС ніколи не були задовільними. Україна завжди прагнула більше, ніж ЄС був готовий дати. Впродовж більшої частини останніх п’ятнадцяти років між Україною та ЄС склалося  щось подібне до «діалогу глухих». В той час,  як Україна постійно  нагадувала  про перспективу членства,   ЄСнамагався уникнути цього питання.

На жаль і при чому в більшості випадків, Україна   залежна від некомпетентних лідерів,  зацікавлених в основному  в просуванні власних інтересів, ніж інтересів країни. Перетворення в країні  завжди залишалися скоріше бажаними міркуваннями ніж  конкретними діями. Це призвело до «зростання застою» і що найбільше засмучує,  країна з величезним  потенціалом мало змінилася за останні десять років. Тим часом ЄС ніколи особливо не старався вплинути на  Україну, не зміг розвинути політику, яка би стимулювала реформи і значно підтримувала реформаторів.  Здається, ЄС цілком задоволений, щоб Україна залишалася  у так-званій  сірій  зоні.

В той час, на очах України більшість  її сусідів приєдналися до  ЄС. Майже десять років тому  західно-балканські країни отримали обіцянку про членство,  коли  регіон далеко не відповідав європейським цінностям демократії, свободам та практиці дотримання прав людини.  Чомусь Київ постійно переконували в тому що він інший і потребує політичного та економічного оздоровлення до розгляду   перспективи членства. Як наслідок, поєднання браку  компетенції та слабкості  лідерства в Україні з  відсутньою  стратегією  та неналежною підтримкою з боку ЄС  призвели до того, що умови ЄС, які закладені в Європейській політиці сусідства, виявилися неефективними в Україні. Але незважаючи на те, що прийнято сприймати  незмінність у  звичках України, цей стереотип  був подоланий  у 2004-му році  через Помаранчеву революцію. На жаль, дует Ющенко-Тимошенко виявився невдалим для роботи. І якщо несправедливо повністю звинувачувати ЄС за втрачені «помаранчеві роки» хаосу, значно більше могло бути досягнуто, якщо ЄС був би щедрішим і цілеспрямованішим у своєму підході до здобутків революції. На жаль, ЄС не зміг використати момент, продовжуючи свою слабку політику, і Україна повернулася до своїх поганих звичок.

Якщо Україна є безсумніву  складною країною, обтяженою радянським минулим,  і якій до цих пір доводиться обстоювати свою ідентичність,  вона безумовно є європейською країною. Водночас,  деякі члени ЄС, наприклад  Німеччина, відмовляються це визнати. Чому для ЄС є так складно визнати європейську перспективу України, в той час, коли він вважає Україну своїм «пріоритетним партнером», найважливішу країну в регіоні? . Це скоріше нагадує ситуацію з  Туреччиною, бо ЄС завжди був розділений щодо України, маючи різні на це причини.  Великі країни, які очевидно можуть сконцентрувати значну долю влади у своїх руках,  є не дуже бажані, навіть якщо вони мають потенціал  зміцнити ЄС і зробити його більш  конкурентоспроможним  у світі. Навіть  якщо Польща не належала би до «групи десятьох», питання її членства було б набагато складнішим.

Ситуація з Україною ще більше ускладнюється через Росію та досить таки цікавих відносин між Москвою та деякими країнами-членами ЄС. Україна завжди була найбільшою цінністю для Радянського Союзу, так і зараз для Росії «втратити Україну» - це подібно  відрізати собі одну із кінцівок. Більше того, сучасна, процвітаюча демократична Україна з консолідованими європейськими цінностями, однозначно, могла би підірвати нинішний режим в Росії.  Отже,  сьогодні Україна стала полем бою, коли Москва намагається за допомогою того чи іншого способу відхилити  Київ від поглиблення відносин з ЄС пропонуючи натомість, вступ до  російського Євразійського Союзу.

ЩО ЧЕКАЄ ПОПЕРЕДУ?

Хоч зусилля реформувати  були дещо перезагружені нещодавно в Україні , включаючи заснування Координаційного центру ЄС, започаткування  широкого спектру  реформ за  вимагою ЄС та спроби  посилити  діалог  з громадянським суспільством, цього не достатньо щоб підписати і ратифікувати Угоду про Асоціацію з усіма країнами членами ЄС.  Якщо Юлія Тимошенко перебуватиме у в’язниці , статус кво залишиться в силі. Багато що залежить від висновків спеціальних представників  ЄС  - Пета Кокса та Александра Кваснєвського, які моніторять процес  апеляції у справі Тимошенко. Наприкінці слухань їхній звітний матеріал буде поданий на розгляд ЄС.

Жовтневі парламентські вибори, так само як і передвиборчий період та його відповідність міжнародним стандартам, включно з такими питаннями, як свобода преси, на яку нещодавно вже зроблені спроби тиску,  матимуть вирішальне значення. Так, для ЄС було б доцільно  створити спеціальну комісію для моніторингу преси, як це було зроблено в Грузії, яка проведе парламентські вибори 1-го жовтня.

Якщо Україна не впорається з вимогами ЄС,   довгоочікувана Угода про асоціацію, яка включає  глибоку та всеосяжну   зону вільної торгівлі, передбачає закріплення України на шляху до реформ та модернізації, а також  підтримку реформаторів в українському уряді, буде відкладена на невизначений час. Беручи до уваги скільки зусиль було докладено під час переговорного процесу, , це була б неймовірна втрата. При чому непідписана Угода залишається відкритою для відкриття нових переговорів у разі зміни керівництва в країні.  Переговори щодо візової лібералізації скоріш за все триватимуть, оскільки блокування цього питання матиме негативний ефект безпосередньо на звичайних громадян України та руйнуватиме репутацію ЄС.

Водночас,  відносини між Україною та ЄС однозначно не можуть бути заморожені, бо Україна не –  Білорусія. Обидва партнери  добре пов’язані між собою у багатьох взаємовигідних секторах, включаючи питання енергетики, транспорту, біотехнологій, космосу, безпеки та оборони. Тільки Україна залишена коливатися у «сірій зоні», що однозначно не для виграшу  жодної зі сторін, та не прибавляє  стабільності в регіоні. На жаль, нинішній ЄС не відрізняється ані сміливістю, ані далекоглядністю, тому скоріше за все Україна продовжуватиме дрейфувати, в чому є великий ризик для Києва невстояти перед тиском Москви. 

Але навіть якщо Україні вдасться впоратися з вимогами ЄС,   малоймовірно, що Київ отримає перспективу членства, якої так прагне. Це  в основному  спричинено загальною негативною ситуацією  в Європі, пов’язаною з хворою економікою та дипресією.  Але навіть без «прянника» членства Україні необхідно розвиватися та запроваджувати стандарти ЄС – перш за все і шо найбільш важливо, заради свого   багатостраждального, але вічно терплячого населення.

Крім цього, на сьогоднішній день ЄС не знає, якими є його кінцеві цілі у  регіоні. Він зазнав невдачі з Україною і його політика сусідства досі чекає на справжню історію успіху. Водночас, ЄС потребує серйозної дискусії всередині щодо   візії своїх відносин зі Східною Європою. Питання залишається в силі:  кінцевий результат  цієї дискусії відображатиме  позицію Польщі чи Великобританії, які однознчні в тому, що відповідність критеріям є умовою приєднання, або  він буде ближчим до позиції Німеччини, для якої Росія – понад усе.

Аманда ПОЛ — політичний аналітик, Центр європейської політики