Українська душа Європи

У листопаді цього року виповнюється перша річниця повстання Євромайдану в Києві. Велика частина громадян України, зокрема молодь, перейшла в опозицію після відмови тодішнього українського президента Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом, практично доведена до кінця після багатьох років переговорів, на користь вступу до Митного союзу з Росією. Це призвело б до зрушення України в російський бік, зі вступом до Євразійського союзу президента Росії Володимира Путіна, виключивши будь-яку можливість вступу до ЄС будь-коли.

Зважаючи на кризу, що триває, в Україні, це відправна точка — перша проєвропейська революція в двадцять першому столітті, викликана опозицією російському впливу, пострадянській корупції і неефективності, — це важливо мати на увазі.

Багато що сталося відтоді: Росія розпочала неоголошену війну, спочатку окупував, а потім анексувавши Крим. На сході України Кремль продовжує війну, яка з військового погляду здається безвиграшною для київської влади — в регіоні Донбасу.

Мета Росії не полягає в окупації України з військового погляду, але в запобіганні політичній і економічній стабілізації — стратегія, яка може включити відокремлення де-факто значної частини східної України. Крім того, Путін використовуватиме повний спектр інструментів, наявний в його розпорядженні, — у тому числі, звичайно, поставки енергії, щоб придушити  і дотиснути Україну цієї зими.

Європейці повинні підготуватися до того, що станеться. Путін вважає, що час на його боці; він переконаний, що він як і раніше перебуватиме на своєму посту, коли всі його західні опоненти — Обама, Кемерон, Олланд, Меркель — вже давно підуть з політичної сцени.

З військової точки зору Україна ніколи не мала шансів проти російської армії і ніколи не буде мати. Але доля країни буде вирішена не лише на полі бою, але і в економічній, правовій, адміністративній і політичній сферах. Фатальне питання полягає в тому, яким чином Україна може стати успішною європейською країною, перебуваючи під жорстким тиском військової агресії з боку сусіда, порівняно з яким її сили явно не рівні. Скажімо відверто: або країна наслідує приклад успішного переходу Польщі до Європи, або знов потрапить під тривалий вплив Росії.

Для Європи доля України є життєво важливим стратегічним питанням, тому що її незалежність була наріжним каменем європейського порядку в період постхолодної війни і її основами для миру. Підкорення України Росією військовою силою скине завісу з цього порядку і його засадничих принципів: ненасильство, непорушність кордонів і популярне самовизначення, а не сфер впливу.

Це спричинить величезні наслідки для безпеки не лише в Східній Європі, але і на континенті в цілому. Реваншистська Росія знову, окрім Калінінграда і країн Балтії, отримає довгий спільний кордон з ЄС і шукатиме іншу, більш

наполегливу роль — щодо відтворення великої європейської держави. Для Європи це було б фундаментальною зміною в гірший бік. Співпрацю буде замінено протистоянням, довіра — недовірою, а контроль над озброєнням — переозброєнням.

Якщо ЄС і його члени, за винятком Польщі і країн Балтії, можуть бути в чомусь звинувачені, так це не за те, що домовилися про вільну торгівлю з Україною, а за те, що проігнорували важливість України в європейському порядку в період постхолодної війни, що відбилося в недостатній підтримці модернізації країни.

Західні політики повинні були визнати, що українська помаранчева революція 2004 року, викликана спробою Януковича вкрасти результат президентських виборів того року, була і попередженням, і можливістю, бо ті ж самі цілі і принципи, за які йде боротьба сьогодні, були на кону тоді. Врешті-решт, помаранчева революція провалилася, бо в нового керівництва не вистачило здатності і стимулу для впровадження концептуальних економічних та інших внутрішніх реформ, частково зв’язаних і з відсутністю зацікавленості Заходу.

З наближенням зими революція Євромайдану в черговий раз досягла цієї точки, і виклик-завдання залишилося тим же, що й десять років тому. Чи надасть Захід реальну дієву допомогу, якої потребує Україна, з тим щоб стати європейською за своєю сутністю й побороти корупцію, позбувшись від олігархічного правління в своїй пострадянській економіці і суспільстві?

Україна залишається потенційно багатою країною, і сьогодні вона ближче до Європи — і навпаки — ніж будь-коли в своєму недавньому минулому. Якщо все ж Україні вдасться скинути з себе пострадянські кайдани, то жодних перешкод довкола її членства в ЄС не буде. Більше того, Захід, нарешті, здається, розуміє, що саме поставлене на карту в Україні — майбутнє європейського порядку і його мирні основи.

Чи буде революція Євромайдану успішною, у вирішальній мірі залежить від українського народу і його спроможності звільнитися від гніту минулого та його складових, а також від підтримки Заходу, його великодушності і стійкості. У «Фаусті» Гете Мефістофель описує себе як «частину тієї сили, що вічно хоче зла і вічно здійснює благо...» Врешті-решт, те ж саме можна застосувати до Путіна.

Проект Синдикат для «Дня»

Йошка ФІШЕР, колишній міністр закордонних справ Німеччини в 1998 — 2005 рр.